|
головна сторінка |
бiографiя |
творчiсть |
публiцистика |
дайджест |
фотогалерея |
"Центр "Si" |
"Чорний шлях"
Книги Михайла Каменюка
Окремі сторінки цього видання: ІНТЕРНЕТ - Я Я, 1948-ий Михайло, скорпіон року, дерево лебедя, скальпелі крил випотрошують гнізда мої… Я, 1948-е ім’я покровителя Києва, не прописаний в ньому… Я, жених рожевої яблуні, кум Франсуа Війона, жеребець снів… Я падаю снігом на перса твої, Україно… * * * * * СТАРІ ЦВЯХИ В майстерні тата - він помер давно - вже павуками заткане вікно, усі рубанки поржавіло сплять і двері, як старі кістки, скриплять. Вже стружками не пахне і вогнем і дуже темно навіть білим днем. Я грався тут, як був малим колись, й казав мій тато: “Бути майстром вчись. Тобі я молоточок змайстрував, щоб цвяхи ти для діла забивав…” Собі я збив тут пучку не одну: один заб’ю, десяток - лиш погну. І вчив мій тато: “Дарма не ридай, погнутих цвяхів в сміття не кидай, вирівнюй на кувадлі терпляче, знов забивай, і розпач утече…” Я знову тут. Та я вже тут один - мойого тата нерозумний син. Якого вміння я в житті надбав? Чим серце, як оті пучки, збивав? Хто мені скаже:”Сину, не ридай, за всі образи лиш добром віддай”? Я знову тут. Що я сюди приніс? Вже замість саду татового - ліс. В майстерні чуть зозулине “ку-ку”, І купка цвяхів погнутих в кутку. * * * * * ХУТІР ДІВОЧИН. СПРОБА КАРТИНИ (уривок з циклу) Догорає на сонці акація. Щось до місяця спів затягло. Колорадських жуків окупація, лиш про неї балака село. У хліві серед сонного шепоту в пальцях лагідно мнуться дійки. На майдані ні жарту, ні щебету - по містах, на плакатах дівки. Знов касетником тугу забомкаю, причащусь самогонних рідин. Знов чудується дядько секс-бомбою у програмі “1 + 1”. “Треба ж бути такою заразою, щоб стійкіш колорадських жуків!..” - він цією крилатою фразою увійде на скрижалі віків. Наркота самосаду. Ідилія. Он за вигоном - всесвіту край. Й відпливає хатин цих флотилія По Чумацьковім шляхові в рай. * * * * * Сліпий чернець кряжистий, наче дуб, до дзвону піднімається на зруб - пощо його у ніч таємні вдари? Пощо і я , приємний душогуб, себе виповідаю в соло губ, на грудях продираючи радари? * * * * * …я цвіркуном вже був в траві густій, високій, в болоті - жабеням, що для кнурців і льох, - і ось це дно ріки: який зелений спокій! який веселий грай! який самотній льох! …що сталось - не скажу, чи судна це година, в якої кожна мить текуча і гірка? …й це дивне відчуття: ще трохи я людина, ще трохи риба я, вже трохи я - ріка… * * * * * СЛУЖБА І знову тінь троянського коня. І так щодня. * * * * * БЛАГОСЛОВЕННЯ ЧЕРГОВИМ УРОЧИСТИМ ЗБОРАМ Благословен запал нового дня! Благословенні німота і слово! Благословенні правда і брехня, бо ще вони вживаються чудово! Благословен голодний на вітрах і рушники, й під вікнами калюжа! Благословенні ненависть і страх, бо кров без них згортається недужа! Благословенна заданість мети, що прапорами піднята крилато! Благословенна, підлосте, і ти - без тебе нас би було забагато! Благословен і ти, лакейський вірш, такий чіпкий, немов ожина дика! Благословенні кусень хліба й гріш, що їх мені простягує владика! Благословенні розпач і печаль, з якими нас щодня несуть до ями! Благословенна й ти, моя МЕНТАЛЬ НОСТЕ, якою бавились віками! І вождь, який то ОВЕН, то ОВЕН, * але завжди у нашому городі… Поете! Будь і ти благословен - безсилий і безсмертний у свободі. (* УВАГА: в ОВНАХ поставити наголоси: В першому - на першому складі, в другому - на другому!!!!!!!) * * * * * Неначе рибалка з уловом, стою. Моя втома ясна. Я знаю осяння словом, осяння тілом я знав. Приліг я, мов заєць у скибі, й кудись мене вічність несе. Життя моє, щире спасибі - за щастя, за горе, за все! За те, що тримало в напрузі мене, та дурного не плів, за вічно розхристаних друзів і вишуканих ворогів, за гори, за ріки чудові, пустелі, сади навкруги, за подих бентежний любові й мої перед нею борги, за Музу, яка мені сваха, болото, що босий місив, за того самотнього птаха, якого у серці носив, за те,що не сіяв я злого, що знав і не знав до пуття, за раннє осяяння словом, за пізнє, але каяття. * * * * * РОМАНС Чому ця скрипка крає без жалю? Чому той жаль негода не покрила? Чому, чому я ще тебе люблю? Чому мене ти ще не розлюбила? Чому немає втіхи в забутті, немов безодня зразу за ворітьми? Чому, чому ті зорі золоті не прозирають крізь осінні пітьми? Куди це з мене серце поспіша? Чому твоє обличчя все незнаніш? Чому, чому так світиться душа, коли життя вже повертає наніч? Чому ця скрипка крає без жалю, хоча у неї лебедині крила? Чому, чому я ще тебе люблю? Чому мене ти ще не розлюбила? * * * * * МАРІЯ Ім’я є на світі єдине, таке недосяжне, як мрія, високе моє, лебедине - МАРІЯ!.. Прадавнє, як Снивода, Либідь, холодних з дороги зігріє, утомлених серцем окрилить - МАРІЄ… Із ним я високо витаю, як злий, то відразу добрію, як тільки всім серцем згадаю МАРІЮ… Ти - мій рятівний талісмане, прекрасним завдячу тобі я, болюче, палюче, духмяне - МАРІЯ… Нехай тобі сонце прогляне, нехай надвечір’я зоріє, і навіть як мене не стане, МАРІЄ… ( Музику до цієї пісні написав Олександр Васильківський) * * * * * МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ Світлу, пречисту, єдину - Пір’ячко з крилець весни, Боже, врятуй Україну, Господи - сохрани! Вітром, розмаяним віттям Ненависть висуши й гнів, Розуму дай її дітям, Розуму, а не ножів. Дай не півмертвої мови, Що благовістом луна, Як струмування Дніпрове Хай не пощезне вона, Хай її душу вдовину Не порозтягують пси. Боже, врятуй Україну! Боже, єдину спаси! Може, це пісня остання, Може, це гірко - прости! Та німота і вагання - Наші камінні хрести. Ми загубили родину, Стали сліпі до краси. Боже, врятуй Україну! Господи, якщо єси!... ( Ця пісня виконується у Вінниці. Музику до неї написав священник УПЦ о.Агафангел Давидовський)
Окремі сторінки цього видання:
СЛУХАЮЧИ МАРШ “ПРОЩАНИЕ СЛОВЯНКИ”
Пропав СССР. Пропав комсомол
бамівських перегонів.
Хтось - у розпач,
а ми - у футбол,
у пиво біля стадіонів.
Від безробіття - мозолі сідниць.
Пропало півнації. Цить!..
Хтось - у Європу,
а ми - до спідниць,
і щокою до циць.
В патріотизмі тріскучих фраз
запал не один зачах.
Жаль комунізму мені - якраз
тонув на моїх очах.
Я щиро жалкую, і це не фарс,
в кав’ярні “Веселий лох”
давайте розчавим, товаришу Маркс,
із Енгельсом щось на трьох.
ДЕРЕВАМ МОЇХ КРАЇВ
Вам не до шмиги морози
і крижані замети?..
Це забобони стагнацій,
соціалізму догми…
Що омели безпардонна зелень
обурює ваші скелети -
це антипатріотично,
співайте “Реве та стогне”.
ПОЕТИ 70-ИХ
“Тремтить моя черешня, та вночі
вона засліпить куполи Софії”
Василь Герасимюк
Шістдесяті. Диспути. Дівиці.
Тайни в Ірпені за ворітьми.
Генії блукають по столиці -
ангели веселої пітьми.
Думаєм рвонути на Почаїв,
десь під Шабо випити вина.
Шістдесяті. Нас іще повчають,
у свободи ще не видно дна.
Ще не окільцьовані ми птахи,
ще не заворкутило путі.
Геніальні ви мої невдахи,
де ви, самогубці золоті?
Звідки підповзли до вас шакали,
до дітей мовчазного села?
Ви чужої слави не шукали,
бо й своя вас досі не знайшла.
Вас нові царі не привітають
і крутий до вас не підгребе.
Кажани ще й досі прилітають
із вогких архівів КГБ.
На ходу писали у підземці,
кожен - знаю! - долею кирпат,
стоїки, удома іноземці,
саджанці Уїтмена й Карпат.
Слав Літфонд нас у Біробіджани,
аби тут не посівали плач,
розтерзав усіх нас Параджанов
й однокурсник на імя “стукач”.
А щоб були ближче до народу
і дарма не лізли у петлю,
дали нам по дачі, по городу,
а кому - по “волзі” й “жигулю”.
Бачите, уже я відпливаю?
Бачите - у відсвітах пожеж.
Чуєте? - я ще для вас співаю.
Ще співаю. Ви співайте теж.
ПОМИНАЛЬНА НЕДІЛЯ
У цих словах гіркотних
ви не шукайте фарсу,
юнацького сумління
іржаве долото,
я в це село приїду,
неначе гість із Марсу,
бо тут не пам’ятає
мене уже ніхто.
А, може, пам’ятають
ці кручі з крейди й глини,
ці мамонтові вуха -
у лузі лопухи,
калинові краєчки
вербової долини -
моєї Григорівки
небесні пастухи.
Он кам’яної церкви
зруйнована примара.
он шумовиння річки,
як мамине прання.
І я хотів би пасти,
та де моя отара?
Та де моя вітчизна?
Та де моя рідня?
Несе мене в яруги
пелюсткою народу,
не втримала нас доля
колискою дерев -
і з цих долин на небо
ми дивимось зі споду.
Перестрибнув ці гори
колись червоний лев.
КОТИКИ ПІРОСМАНІ
Вторгнуся в твою Елладу,
вийду з морської піни.
Кличе мене онучка -
Марійка моя:
“Мішель!..”
Котики Піросмані,
ліниві коти України
в камері Параджанова
стануть ловити мишей.
На співпаданні геніїв
думаєш: може, в комі ми?
й що, замерзаючи, візьмеш
в очі барви синиць.
Народне мистецтво грубок,
образотворчість коминів,
архітектура догм
і вишуканості в’язниць.
Око моє зболіле
не заховать від туги.
Дружбонародне “вчора” -
піротехнічне “ось”…
Котики Піросмані -
чорні небесні дуги,
райдуги мої темні,
напівзабуте “щось”.
РОЗМИВАННЯ СТЕРЕОТИПІВ
Час раптових дивозлетів
і стежок серед ожин:
мучаться жінки поетів
за поетових дружин.
ЛЮТИЙ
Бродить тісто.
Для чого -
хіба воно знає?..
Бродить місто,
нічого,
що вітер мій шарф мотає.
Бродить, бродить
ця жінка, шукаючи , де її брід.
Бродить -
лютий, підпилий,
хоче піти під лід.
* * * * *
Осінній дощ січе мої діла,
а це не просто зустрічі із кимось.
Із мосту я у дивну річку кинусь -
ще одне тіло між усі тіла.
Осінній дощ - як музика судьби,
як давній друг, приходить знов і знову.
Так хочеться із Вами на розмову,
і ця розмова б відбулась, якби…
Якби не дощ, як сиза ковила,
що умовля дитиною заснути,
якби не страх - зустріти і забути
ще одне тіло, як усі тіла…
МЕТАСТАЗИ СОЦРЕАЛІЗМУ
…мене посадили колись за вірша:
“біла “волга” - чорна душа…”
…відбили мені з печінками
смак до ідей.
Не можу родити дітей.
ПРОСВІТА
…він був знаменитий тим,
що прочитав у оригіналі всього Шевченка
і роздавав про це інтерв’ю
у нашім провінційному місті:
інтерв’ю тим, хто Шевченка не читав,
інтерв’ю для тих, хто Шевченка знати не хоче.
( з циклу “Розваги мужчин на свіжому повітрі”)
КОНТРА ЕТ ПРО
“про ет контра”
Фрідріх Ніцше
Крокви спинаю. Б’ю лати.
Без палацу живу - не бідую.
Я запрошую Вас сіяти
над хату, котру будую.
Я біг пошуканцем свята
колобком - від баби і діда,
будьте мені - зоря та,
наприклад, Аделаїда.
Якби мав іншу натуру
й німів, як усі німіли,
то взяв би я бандуру
та й заграв би, чого ви не вміли.
А так забиваю цвяхи
за піввесни до епохи,
і світлого цього невдахи
не жалко мені нітрохи.
УОЛТ УЇТМЕН. “ЛИСТЯ ТРАВИ”
Це - природня реакція,
сталося те, що сталося:
інвагінальна ерекція,
забута мелодія фалоса.
Не без моєї участі,
але без слова чесного
я жадаю плодючості
від усього тілесного.
Станеш мені начинкою
щонаймилішої зустрічі,
я заскриплю піщинкою,
втрапивши на твої зубчики.
Поміж снігами - зеленню
станеш в моєму імені,
наче у яблуці зернятко,
будеш в моєму сімені.
Я віддам тебе степові -
стокімерійська бестія,
хай між твоїми стегнами
сходить зоря небесная!
Не порятуєш ліками
ці рученята й ніженьки.
Я прилечу шулікою
вирвати серце ніжнеє.
СПОГАД ПРО МІСТ МІРАБО
Я прийшов сюди, Гійоме,
прописатися в Париж.
Тут мені усе знайоме -
не потонеш, не згориш.
Тут мені не треба сцени,
щоб долать неслави різь.
З ситцю платтячко у Сени
і просвітлює наскрізь.
Скаргу має префектура:
бюрократії сичі
в церкву, де вмирав Петлюра,
не пустили уночі.
Перейти я знов не проти
сенжерменівські вали,
де Махно свої на продаж
плів химерні постоли,
де його останні сили
зрадили - мерсі буку! -
де чита він “Крик з могили”
у могилі на боку.
Це ж ворожка нагадала,
голову навідсіч дам -
й ти сто літ мене прождала
у соборі Нотр-дам.
Я ворожці кину в ручку.
Прощавай, Булонський ліс!
Я в бою згубив обручку,
що сто літ до тебе ніс.
Я вже сам не випиваю,
хоча гріш в кишені є,
я в кав’ярні вам співаю -
український шансон’є.
І спізнавши слів отруту,
краще б ножик під ребро,
уночі червону руту
кину з мосту Мірабо.
І гукну, звершивши коло,
міліон спаливши свіч,
до Холодного: “Миколо!
Що це я був - ти посвідч”.
* * * * *
Краденим кохання не буває,
просто це - пересудів луна.
Є кохання, котре проминає,
є кохання, котре не мина.
Що ми знаєм і чого не знаєм
про круті житейські береги,
і коли цілуємо навзаєм,
і коли прохаєм:”Бережи”?
Хто осудить нас чи оправдає?
Стане хто із серцем нарівні?
Знов гітара щось мені ридає -
цигану на краденім коні.
СКОРПІОН
Навіщо і за що себе гризу,
Чудуюсь болем і його огромом?…
Я розчахну цю жінку, як в грозу
пахучу липу розчахнуло громом.
* * * * *
Безглуздо думати, що це колись мине,
і що воно, як хліб черствий, покришиться.
Нехай кохання просто промайне,
або залишиться.
Буває, мучить роздумів лишай,
та що - вони під цим жагучим місяцем?
Не залишай його.
Не залишай.
Залиш мене - воно в мені не вміститься.
ЛЕГЕНДА ПРО УДАР ФРАНЦА БЕККЕНБАУЕРА
Забили вовка.
Зробили м’яч.
На Кубок УЄФА пустили навскач.
Влітав у ворота разів до ста.
Та в роздягальні шерстю вночі обростав.
ЦВІТЕ ЦИКОРІЙ
Центуріон чи монгол-кипчак
нагаєм жене ясноблакитних кобил -
славний ясир
на виду у могил!…
Любо мені у твоєму саду -
тиша могильна,
бо пісня в меду.
Запахом ходять в саду пироги.
Свататись треба.
Цвітуть батоги.
Цар смітників
й бузинових цариць,
жодна гроза не зігне тебе ниць.
Згуба жіноча
в утробі царя
так, як в жіночій утробі -
зоря.
РИНКОВІ СТОСУНКИ
Я - камінь.
Я - міф.
Я прицінююсь до пустелі Сахара,
щоб купити Антарктиду.
Я - ваш вічний Жид,
великий міняйло дрантя,
а, може, свояк Мао-дзе-дуна.
Куплена мною жінка
з вами не переспить,
куплена мною відраза
отруїть півсвіту,
інших півсвіту
хай заздрить нам,
нас вони не цікавлять,
бо ми -
перекотиполя.
МАМИНА ЛЮБОВ
Мамина любов - золота основа,
до якої ми повертаєм знов.
Перші почуття, перша ніжність слова -
мамина любов, мамина любов.
Мамина любов - при криниці рута,
празникові дні, виспіви дібров.
Молодість моя і її покута -
мамина любов, мамина любов.
Мамина любов - золоте віконце
серця і душі, в котрім щастя лиш.
А коли зайде, як заходить сонце,
не переболиш, не переболиш.
Мамина любов - вік, не на хвилину,
для дітей своїх, вже сивоголов,
поділи її, як святу хлібину,
мамину любов, мамину любов.
* * * * *
…і цього сонця помаранч
із неба тайстри.
Останні порухи люблю
землі і тіла.
Останні айстри восени,
останні айстри,
остання пташка,
що чомусь не відлетіла.
Останні порухи люблю
земної прози,
неначе Рубенса мазки
не на мольберті.
Ти посміхаєшся мені,
хоча морози,
хоча природа поспіша
на Свято Смерті.
Тебе востаннє я згадав
в такій потребі:
мене востаннє запроси
на Свято Жінки -
і, може, справді пощастить
зустрітись в небі
і повернутися назад,
як дві сніжинки…
…і повернутися назад,
як дві сльозинки…
ПОСВЯТА ГУРТУ “ВВ” І, ЗОКРЕМА, ОЛЕГУ СКРИПЦІ
Ми усі - рушники у скрині,
вишивальниця в нас одна.
Люди носять дерева на спині -
весна…весна…весна…
Знаю: вимиє цноту рути
всю із тебе міцна ріка.
Знаю: хочу саджанцем бути
у гарячих твоїх руках.
Знаю: прийдеш сюди,
може, народиш маля.
Засади, засади, засади
мною свої поля!
* * * * *
…царевичем, укинутим до черні,
гукать од плуга: “Музико, дзвени!..”
В біблейському саду вогкого червня
збирати цвіт п’янкої бузини.
Жалю утрат не відати ніколи,
збіжать, як дощ у червні по ярках.
З підпаленої місяцем стодоли
нести тебе, як злодій, на руках.
Царевичу будеш в усьому рівна,
не повернуся в царствіє пусте.
Хай всохне в тузі там моя царівна
й поганками престол мій заросте.
ДВА РУБАЇ ПРО ЛЮБОВ
1.
Є на світі великий закон:
для любові нема перепон,
і хоч в мене побілено скроні,
ти так само тривожиш мій сон.
Я з тобою, як злодій в законі.
2.
В світі інших законів нема,
без любові життя - то пітьма,
не дивуйся із видом незнайки.
Всі думки ходять колом старим,
як ті гуси: рятуючи Рим,
повертаються лиш до хазяйки.
ТАТУЮВАННЯ КОНЯ
…і я схотів приборкати бажання,
аби лукавий у крові зачах.
Дрижав мій кінь, дрижав, і те дрижання
дрижало у жень-шеньових очах.
…і я спинився в тузі і тривозі,
згадав, аж доторкнувся до чола,
що я спіткнувся вранці на порозі,
що мила до воріт не провела.
Так ось воно: не раз я зрадив вірі,
забув не раз, що всьому є ціна…
Дрижав мій кінь, і по шовковій шкірі
писав я покаянні письмена.
Розпріг коня: гуляй собі на волі,
а я - у прах, такий простенький план…
Зустрінеш, може, його в чистім полі -
не вистрели і заховай аркан.
Колись і я журився небайдуже,
що мало віку так, як мало дня,
і бунтувалось серденько недуже:
“Коня! Коня!…Півцарства за коня!…”
ВЖЕ
…зі старого зерна
вітром видуло борошно
і очам запорошило даль.
В холодильнику мозку
давно уже порожньо -
нічим більш закусити печаль.
з циклу “Необов’язкові листи”
…місто, умите росою
в білу пливе каламуть.
Яблуні пахнуть грозою,
але навіщось цвітуть.
ІНТЕРНЕТ-БІОГРАФІЯ
Вже поминуло із тисячу років:
гнав із грозою скажені бики,
ринув із градом у ринви потоків,
землю штовхав у вологі боки.
Зваби бентежної першопричини:
верби цвітуть і багаття горить,
кігтик пташиний гірської шипшини
небо трима, що на вітрі тремтить.
Березень хвацько футболить м’ячами,
перше кохання бунтує цвісти.
Вже Богородиця ходить ночами,
де у повійках від церкви - кістки.
Її побачила тітка Ликера,
що все життя проходила в дівках.
Втім, це була заборонена сфера,
і Богоматір сіяла в думках.
Сапи циганські. Єврейські безмени.
Дивних базарів дрантиві боки.
Вже у моїй Григорівці без мене
скіфські корони несуть будяки.
Мати діждеться студентських вакацій,
сина зустріне, над снами - сльоза.
Місячна ніч між кістлявих акацій
пнеться у гори, як біла коза.
Знов колядує у нашій долині
днів різдвяних голубе помело.
Все це читаю й дивуюся нині:
що це?.. навіщо?.. і з ким це було?…
ФОЛК-ТЕМА-2
Пам’яті Володимира Перепелюка
Ми з тобою - старі кобзарі.
Ми забулися, що надворі.
Ми з тобою співаємо в хаті,
де одні лиш мерці пелехаті,
й нас самих вмурувала у мур
зачаклованість наших бандур.
В хаті вікна сліпі вже давно
і не скисло, а висхло вино,
і все важче дає голова
ці забуті народом слова,
і ці пальці уже не болять,
і ці кості уже не скриплять.
Ніж з’їдає іржа на столі
і заблуканий жарт, і жалі,
і підземного гулу помол
кам’яних попід нами стодол.
Ми з тобою - старі кобзарі.
В нічиєму ніхто ми дворі.
В нічиєму ніхто ми селі,
аж по горло у сірій золі.
Тільки пам’ять про згаслі літа
золота,
золота,
золота…
ДІВЧИНІ, ЯКА ЧИТАЄ ПОЕЗІЮ
Ти - рідкісна з’ява, а, отже, даремно,
побачивши тебе, кричати “ура”.
Ти вийшла із ретро й повернешся в ретро,
хоч зроблена, певне, із мого ребра.
Естампів старих пасторальна овечка -
вся юнь Ренесансу немов ти, а я…
Тулися щокою до мого словечка,
всміхаючись тайні, яка лиш твоя.
Читай, моя мріє! Це все - не сканворди,
це - погуки давнього царства з-під вод.
На очі-липучки похабної морди
небесних своїх не підводь, не підводь.
Заходь в ці слова, як дитя до Китаю,
як смертний заходив би в пекло чи в рай.
Як схочеш - засни, я тобі дочитаю.
Прокинешся - голос і слово згадай.
* * * * *
По кому б’ють печальні дзвони?
По що зове мене ріка?
Померлих друзів телефони
викреслюю з довідника.
Немов гроза ось-ось нависла
і світ зіщулено затих.
Немов викреслюю не числа,
а рештки років золотих.
Я дякую твоїй пораді -
із тебе черпати снаги.
Я на останньому параді,
тут надто строгі береги.
Я пір’ям чорної ворони
фіксую слів німотний крик.
Померлих друзів телефони,
я - ваш останній довідник.
Нижче - окремі поезії книги:
Сон-трава
Старезний яр при нашій, скраю, хаті,
там кожна скеля - мудра голова.
Коли сніги щезали ніздрюваті,
з-під них спинались квіти волохаті,
їх називали сестри "сон-трава".
Й так легко тоді вірилось малому,
як в бабчин шепіт молитов святих,
що ці таємні квіти - символ дому,
що ще ніхто не бачив квітів тих.
Ті квіти. Не зривав я їх, звичайно,
розкошував між скель блакитний дим.
Нікому я про них не звідав тайну,
мабуть, уперше будучи скупим…
Над яром цим кого мені жаліти?
Над яром цим, де завмирає шлях.
Де ви тепер, мої блакитні квіти? -
я бачив вас в засніжених полях,
я бачив вас у штормовому морі,
на горах у захмарній висоті,
крізь сльози бачив вас у лютім горі,
я бачив вас, та ви були не ті.
Де ви тепер? Хто вам підрізав силу?
Які посухи і які вітри?
Я б вас поніс на татову могилу
і на могилу старшої сестри.
Я б вас проніс крізь це життя бетонне,
щоб людям не боліла голова,
я б вас тулив до серця, хай не стогне,
хай не всихає, хай іще співа.
Я б з вами бачив маму ще живою,
але хіба таке в житті бува?..
Уже минуле стало сон-травою,
а, може, і життя, як сон-трава…
Вдома
Неба синього віко.
Глибочінь навіжена.
Ходить Бог коло вікон,
стереже нас.
Я тут - гість і господар.
До хвилини - хвилина.
Кожне дерево - подвиг.
Моя мама - ялина.
Я тут гірко розкаюсь
в тихій сутіні саду,
як згадаю-злякаюсь,
що позаду…позаду…
Але завтра так само
у безумство порину.
Пожалій мене, мамо,
свою сиву дитину.
х х
х
Місячна ніч в Григорівці.
Музика.
Мама моя.
Місяць на тихій долівці.
Місяць в дитячій голівці.
Як йому дати ім"я?
Та не журися, небого,
в імені вдача якби,
випаде з місяця того
щастя тобі і журби.
Хмари - міжзоряні вівці,
хочуть напитись Дністра.
Місячна ніч в Григорівці.
Пахне любистком сестра.
Кажу удавано строго:
"Спи, мій циганчику,спи,
випаде з місяця того
щастя тобі і журби…"
Що це сьогодні з тобою,
серце моє, стрепенись!..
Місячно в серці до болю,
так як бувало колись.
Просто минуле постало
срібною тінню верби,
щастя у ньому чимало,
але чимало й журби;
просто, дитинства дорого,
йдеш з золотої імли,
просто із фото старого
дивляться ті, що жили;
просто в моїй Григорівці
ніч і знайома й не та,
просто самотньо в домівці,
хоч накотили свята,
й місяць на тихій долівці,
й музика світом хита.
х х
х
Мене так часто мучить дивний сон,
прелюдія у нім одна й та сама:
прийшла старенька хата під балкон
приснитися мені, що вмерла мама.
Життя пускав я по воді вінком,
над смертю кепкував я по-козачи.
І ось - вона, із вибитим вікном,
прийшла нічого більше не казати.
Міняються життя календарі,
а сон один, і я у нім безсилий.
Продовжують вмирати матері,
хоч ми вже догляжаєм їх могили.
Правда
Вітчизну мати - це не три кімнати
убрати в рушники і стелажі.
Це - ненависть з любов"ю поєднати,
це - ворога доконче упізнати,
коли цвітуть троянди і ножі.
Вітчизну мало матір"ю назвати.
Усе в потоці вічності спливе,
та попри всі досягнення й плакати,
як пожива твоя старенька мати,
так і вітчизна, зокрема, живе.
За цю любов трудну немає плати -
лиш вічний бій, лиш правда сивини.
Хіба - себе можливість поважати
за, як і що зробив,
за всі ж утрати
із себе не знімаючи вини.
Микола Холодний
( з триптиху "Мій тризуб")
Наставивши вуха уважний радар,
він ловить страшні паралелі.
Йому залишився останній удар -
він вистрелить ще на дуелі.
Вогонь свій пекельний з холодним чужим
він в"яже осліпло удвоє.
Стрілятися хоче з поетом режим,
але одібравши набої.
Від Ніцше до Кафки пробігти не зле
умом, що не прагне окраси.
Держава помітить поета, але
спочатку пошле в свинопаси.
Живий-бо ж не той, хто під себе гребе.
з підозри вцілілий і трусу.
Студентського боргу в один крб.
не встиг повернути він Стусу.
Валюти настригти не встиг з ЦРУ,
як всюди вищали писаки,
не встиг він провідати неньку стару,
врубати їй в грубу гілляки -
за Вінницею у Холоднім яру
чекали його гайдамаки.
х х
х
Я бачу на твоїм лиці,
моя свободо, сльози мами.
Все буде продано. Купці
сидять з усмішкою між нами.
Я бачу урвища й рови,
там де свободи тло чудове.
Все буде продано, і ви
не продешевите, панове.
Я бачу холод і пітьму,
як слово-сироту лікую.
Все буде продано, й тому
я ще сьогодні не святкую.
Ключ від душі згублю я сам,
щоб не вертатися до хати.
За вірші ж знов заплатять нам,
і не розучимось співати.
Страшна душа у кунтуші,
хто полікує тяжко хвору,
коли посунуть торгаші,
як на спектакль, до собору?
Улюблене дитя моє,
прости, на тебе нині мода,
але спасибі, що ти є,
що ти назвалася "Свобода".
Прости за шрами, за синці,
що замість книг - напої, крами,
що бачу на твоїм лиці,
моя свободо, сльози мами.
Родимка
Твоя пісня чудова,
світ без неї б затерп.
О, моя безголова,
я в руці твоїі - серп!
Ти химерами повна,
блуд на Тебе насів.
О, моя безвідмовна -
зайді, генію: всім!
Звідки в тебе болячка
брати все на горба?
Ти - туркеня й полячка,
Роксолана й раба.
Твої люди - пілати,
їх обіцянки - лжа.
Ляж хоч раз не поспати -
приховавши ножа,
й вічний вітер повіє
твоїм ситим садам.
Кароока повіє,
я тебе не віддам.
Нас розбудить зозуля.
Випий склянку вина.
В нас зосталася куля
на сніданок одна.
х х
х
…як льодовик,
сповзає цвинтар на село.
Як довго, як
мене тут не було!…
Так зовнішньо виглядає книга Михайла Каменюка: “Птах безодні. 100 поезій про кохання”.
|
|
|
"2 0 0 0". Вірші. Іронізми. Пісні. Вінниця. "Континет-ПРИМ". 2001 р.
"Татуювання коня". Поезії третього тисячоліття. Вінниця. "Книга-Вега". 2002р.
"Місячна ніч в Григорівці".