|
Про автора:
Федір Панчук народився 3 травня 1954 року в с.Свердлівка Липовецького району на Вінниччині. Закінчив філфак Вінницького педінституту та факультет живопису Московського заочного народного університету мистецтв. Успішно працює в жанрі сучасного народного живопису, експериментуючи з кольором як в авангардних, так і в наївних полотнах. Він винайшов оригінальну техніку фактури, що дістала продовження у розвитку української національної образотворчості. В ранній творчості йому притаманний поетичний символізм, в стилі - патичковий живопис.
Твори Фелора Панчука "Вовки", "Заготівля дров", "Проводи" закуплені Київським національним художнім музеєм. Є чимало його картин в галереях і приватних колекціях-збірках Ватикану, США, Туреччини, Німеччини, Ізраїлю.
Учасник понад сотні міжнародних, загальнодержавних, регіональних виставок, нагороджений золотою медаллю Московського оргкомітету за картину "Сіно везуть" ( 1982 р. ). Влаштовував персональні імпрези у Франції ( 1990 р. ), США ( 1993 р. ), Німеччині ( 1994 р. ), Туреччині (1995 р.), мав виставки у Києві: в Українському домі, галереї "Славутич", Будинку архітекторів, галереї Києво-Могилянської академії.
Великий подвижник і пропагандист народного і образотворчого мистецтва Вінниччини, дослідник і мистецтвознавець, входить до складу Великої Ради майстрів народного мистецтва України. Заслужений діяч мистецтв України. Працює директором музею-садиби Михайла Коцюбинського у Вінниці, перетворивши його в консолідуючий осередок для творчої інтелігенції Поділля.
Пропоноване ессе Ф.Панчука написано відносно недавно і пов"язане з черговим крутим поворотом у художньому освоєнні ним дійсності, з появою нового, незнайомого його прихильникам Панчука. Нам бачиться цікавим це "вияснення стосунків" митця з глядачем полотен.
Поштовхом до написання цього ессе послужили останні персональні виставки моїх живописних полотен у Вінниці. Скажу одверто, що не чекав від глядача такого нерозуміння. Не зрозуміли мене навіть ті, хто повинен був розуміти. Та одні, знаючи про мої попередні успіхи, мовчали, щоб часом не проявити своєї непоінформованості чи не ""бразити автора"" Інші радили повернутися до тематичної символіки, образи якої були б доступніші для розуміння.
Дійсно, мій діалог з глядачем налагоджується важко.Переважній більшості українських шанувальників мистецтва на тлі західного авангардного абстрагованого живопису ще важко розгледіти своє, національне. Такою близорукістю, на жаль, страждають і критики. Мало того, що у провінційній Вінниці не знайдеться більш-менш об"єктивного і водночас авторитетного критика, який би спромігся опублікувати щось на цю тему у поважному спеціалізованому часописі, навіть столичні наші авторитети демонструють стереотипність мислення.
Ось і редактор кількох мистецьких журналів Микола Маричевський, оглянувши мої роботи, вирішив не публікувати їх з тієї причини, що не знайшов, бачте, в них національних інтонацій. Ось воно як! Виходить, що мій теперішній живопис прийшов з іншої планети і ніяк не пов"язаний з більш ранніми фольклорними творами? При такому підході до жанру ми ще не скоро матимемо, визнаних українськими, українських авангардистів!..
Та заглибімось у конкретику. Що дає підстави глядачеві назвати мої роботи абстрактними? Хіба що заміна конкретних об"єктів символами? А вже нерозуміння символіки дає підставу віднести роботу до абстракціонізму чи іншого …ізму. Але ж автор лише шукав спосіб зображення світу власною мовою. Якщо при цьому з"явилися нові форми, знаки, символи, то їх досить просто прийняти як нову ще не відому глядачеві мову. Така символіка присутня у багатьох авторів. Вона передає внутрішній світ художника, його еомоції. Тому все зображене - цілком реальне, конкретне.
Згадайте давні шумерські письмена. Вони теж побудовані на символах, умовних знаках. Та чи стали вони від того менш цінними документами про минувшину людства? Ми сприймаємо їх не як абстрактні образи, а як розповідь про конкретні події, хоч і викладені не до кінця зрозумілою нам мовою.
До речі, шумерські знаки і в сучасному житті зустрічаються досить часто. Я з подивом виявив їх і на власних полотнах. Чи не свідчать вони про те, що мова символів не змінилась за декілька тисяч років? Якщо так, то про який авангардизм у живописі ХХ-го століття розмірковують критики?
Абстрактність може асоціюватись у глядача з символізмом. Ось і в моїх роботах конкретні предмети зображено символами, формами. Кожен знак шліфувався роками, удосконалювався, доводився до рівня канону. Вважаю, що чим більше таких знаків на полотні - емоційному полі митця, тим більше інформації він несе глядачеві, тим повніше він висловлюється. З часом новий знак або відкидається, або знаходить своє місце на новому полотні, і в такий спосіб формується індивідуальна живописна мова художника. Для людей посвячених вона стає зрозумілою і вже не вимагає додаткових пояснень, не породжує суперечок навколо змісту полотна. У сподіванні на повне розуміння змісту полотна глядачем я не даю їм назв. Адже назва обмежує простір для фантазії, скорочує асоціативний ряд, а відтак і можливість отримати емоційну насолоду.
Дозвіл на вільне трактування образів - це ще й вияв власної свободи художника. Я не зараховую себе до жодної з існуючих художніх шкіл, моє світобачення не зазнало впливу догм та ідеології. Не маю проблем і з вибором якоїсь течії чи напрямку в мистецтві: від примітивізму до "безпредметного". Останній термін беру в лапки, оскільки сказаним раніше намагався довести саме "предметність" мого живописного світу.
Я вдячний Всевишньому за те, що навчив шукати новизну, допоміг знайти індивідуальний шлях в мистецтві. Ще приємніше бачити як твої досягнення дають "хліб" для творчості колегам. Так звана техніка письма патичком, яку вважаю власною знахідкою, гуляє всією Україною. Кожен третій художник використовує фактуру, яка підвладна лише патичку.
На якомусь етапі творчості я дійшов думки, що людські фігури на моїх полотнах не гармоніюють з "абстрактними об"єктами". Як на мене, то вони викликають якусь агресію ( суто живописну ). А тим часом зображення людини не зустрічається або є невиразним і в тих самих шумерських письменах, у представників певних сучасних культур.
Іншою ознакою власного почерку назвав би кольорову ритміку полотен. Іноді я надаю їй відчутної маси, зумисне акцентую на лініях, об"єктах народних традицій ткацтва та вишивки. Тому окремі кольорові смуги схожі на весільні бинди, ткані доріжки, стебла та бутони рослин, характерних для українського орнаменту. Вони дозволяють досягти розкутості динаміки, почуття польоту образів і часто є центральними об"єктами зображеного.
Мені приємно, що не перевантажений не лише академічною школою, а й академічними догмами, я спромігся створити своєрідний живописний світ. Декілька років тому це був світ ромба, який розширив мої творчі можливості, подарував нові знахідки, на зразок "Паралельного світу" чи "Метаморфоз". Нині це щось інше, ще не до кінця систематизоване критиками і не прийняте критиканами.
Для мене форма є проміжним етапом. Головне ж, аби на полотні народилась Гармонія, Краса. А краса - річ суб"єктивна. Не існує жорстких критеріїв її визначення. Та якщо живописні образи викликають у вас позитивні емоції, естетичні асоціації, то це означає, що автор досяг поставленої мети.
|