|
Зміст інтернет-журналу "Чорний шлях" Публіцистика Валерій Лазаренко. Кілька версій для радіо "Свобода".
ДОВГА ДОРОГА ДО ГЕТЬМАНА Щорічно, у переддень свята українського журналіста, вручається премія ім. Олександра Гетьмана, першого офіційно затаврованого дисидента на Вінниччині. Кращим із кращих, принаймні, так вважається. Але без суб"єктивності, яка і є оціночним критерієм, звісно, не обійтися. Тому-то серед лауреатів є і багатолітній компартійний чиновник з ідеоологічного відділу райкому КПУ, вірнопідданий ленінець, котрий за родом своїх занять нюшив за інако і таврував саме таких, як О.Гетьман. Але ми живемо у викривленому світлі понять, в державі абсурдів, тому-то подібне ще повторюватиметься і повторюватиметься, бо ж нерідко основою стає ознака дії при врученні премії на зразок:" Похвали мене, моя губонько…". Однак Василь Страшний, цьогорічний лауреат премії ім. О.Гетьмана, постать не випадкова. Він - добрий журналіст, автор книжки "Ранений птах болю не чує". Прекрасний поет. У студентські роки Василь написав збірку віршів "Сірі вишні", яку потім знищив з відомих причин, але деякі поетичні строфи у моїй пам"яті збереглися: Так хочеться зараз каменем У всесвіт життя закинути. Навіщо я жив обманами, А зараз всіма покинутий?.. Фінал роздумів: Я мрію про смерть стопрошену, Про пекло, ніким не бачене. Або: Собака вмер, ніхто не плаче, Лиш на кутку завили суки, Ніхто вже більше не побачить На ланцюзі собачі муки. Чи: І понесуть мене на цвинтар, Ні, краще хай везуть на конях, Бо я з села, краси не витвір, Але хай грають похоронний… Болить душа ностальгійно за тим періодом. І насамперед тому, що гинули тоді таланти завдяки потужній ідеологічній системі, котра активно проштовхувала на-гора бездарність і сірятину, знищувала свіже незаангажоване слово. Відтак призабуті імена стають сьогодні забутими, а дехто з колишніх трубадурів епохи вже пнеться на барикади, як герой. І спекулює добрим і чесним іменем Сашка Гетьмана, навіть на цьому заробляє журналістські гранди. Що ж, Господь їм суддя, але ми, сучасники, дещо знаємо, дещо пам"ятаємо від періоду цькувань та переслідувань. А втім, ходити сьогодні далеко не треба. Тільки в обласний державний архів до нашого колеги Сергія Гальчака ( тепер директор цього архіву ), який, думаю, люб"язно запропонує для ознайомлення деякі цікаві матеріали, в тому числі і протокол закритих партійних зборів первинної організації редакції "Комсомольське плем"я". І тоді, впевнений, декому відпаде охота писати про власний героїзм наприкінці 60-их. Чи ставати поруч з Сашком в ролі борця і визволителя. Подумали над цим? Добре подумайте, щоб потім не довелося червоніти перед дітьми та онуками, адже архіви справді не горять і КДБістські також. Від автора: Тим часом, у с.Малий Чернятин з ініціативи Вінницької обласної громадської організації ""равозахисний фонд "1937 рік" відзначено земляками 65-річний ювілей талановитого журналіста, краєзнавця, кіносценариста і відомого на Україні правозахисника. Вирішено, що найближчим часом вул. Тракторна, де мешкав п.Олександр, буде перейменована на вул. ім. О.Гетьмана. Втікаємо від яничарів У переддень другої світової війни стратили петлюрівського полковника Ананія Волинця. На закритий судовий процес, який проходив у Вінниці, чулом вдалося прорватися 15-літньому юнакові Володимиру Вовкодаву. На все життя запам"яталися йому тоді такі полковникові слова, мовлені незадовго перед кульмінаційною розв"язкою:" Ми боролися за гідне місце України в геополітичному просторі світу". Під враженням почутого юнак невдовзі приймав присягу на вірність ОУН, потім його чекали страшні воркутинські концтабори і інші житейські випробування. Та не схилив голову Володимир Вовкодав, плідно працюючи навіть у імперський період на духовну розбудову країни, за що потім був належним чином поцінований: став одним із перших лауреатів Всеукраїнської премії в галузі фольклористики ім. П. Чубинського. Володимир Петрович, до речі, добре знав О. Гетьмана, за ним нюшили душпастирі з ідеологічного відділу ЦК КПУ. Справу О. Гетьмана особисто тримав на контролі тодішній перший секретар ЦК Петро Шелест. Але, як кажуть у народі, все тече, все міняється. І колишні ідеологічні кумири, так звані "улюбленці" народу, тепер стали сірятиною, принаймні, смішними божками і зовсім не кумирами. Хоч у Вінниці сталість дивна, досі маємо вулиці ім. Кірова, Свердлова, Чекістів, польського комуніста Квятека, який після поразки і відступу уряду УНР ініціював у Грохольському лісі масові розстріли свідомої української інтелігенції. Маємо і Ленінський район в обласному центрі, і вулицю чекіста Максимовича, який любив на живих людях паси вирізати. Маємо - нікуди від реалій не дітися, бо саме вони, реалії, до сумних спогадів кличуть. В контексті мовленого що хочеться виокремити насамперед? Наприкінці травня, рівно сім літ тому, від другого серцевого нападу ( інфаркт ) помер уже згадуваний О. Гетьман. Поховали його згідно заповіту у с. Малий Чернятин на Вінниччині і тільки тепер вдалося поставити Сашкові пам"ятник на могилі. А з нагоди 60-ліття ( 1997 рік, вересень ) у тому ж Малому Чернятині підіймалося питання перед відповідними чиновницькими структурами, щоб перейменувати вул. Леніна на вул. ім. Гетьмана. Не вдалося, такий шалений спротив у селі відбувався. Ініціаторів перейменування, яких охрестили бандерівцями, українськими буржуазними націоналістами, ледь не побили тоді. Стоп - кадр! Одначе українським і буржуазним був і О. Гетьман, щоправда, за часів імперії. Але ж нині живемо у незалежній державі. Українській, соборній. То що ж змінилося за плином часу? Іноді так і хочеться вигукнути:"Абсолютно нічого!"…Та й статистика не на користь: маємо 3500 російськомовних шкіл на Україні і 7500 церков московського патріархату. Хто винен у цьому? Насамперед наша з вами непатріотичність, байдужість. І яничарство. Ми не кричали, не били на сполох, коли зруйнували пам"ятні таблички В.Стуса, Р.Скалецького і на офісі штаб-квартири НРУ. Батозька битва, її ювілей яскраво окреслили і охарактеризували наш поступ. Поступ - у день завтрашній і до правитоків. Не до повернення у минуле, коли знедолений український народ співав: Наступила чорна хмара, Настала ще й синя. Була Польща, була Польща, Та й стала Росія. Отже, що змінить ситуацію? Не яничарство. Не продажність наша з вами. І насамперед вельмишановного чиновництва, владоможців, котрі бодай на 12 році незалежності перестануть сповідувати ковбасну ідеологію. А ще - танцювати під дудку північного сусіда, дивитися на нього зором молодшого брата. Ні молодших братів нема, ні старших братів, а є мій рідний, гордий український народ, який ще за часів Хмельниччини довів своє право на соборність і незалежність. У битвах, у перемогах численних. …Не забудьмо тую славу. Одначе, спонукають знову замислитися події відносно недавні: в ніч із 9 на 10 травня понівечено і зруйновано могилу Січових Стрільців. Викрадено й меморіальну табличку з надписом: це орієнтовно 8 кг. кольорового металу, за яку на приймальному пункті більше 50 гр. не дадуть. То мимохіть напрошується запитання: "Хто за такі мізерні гроші ризикуватиме волею і чи ризикуватиме взагалі? Пошуками вандалів займався Ленінський райвідділ міліції м. Вінниці. Проте ніхто ці та подібні факти не переводить у площину політики. А між тим, деякі лідери національно-патріотичного руху просто переконані, що дані інсинуації інспіровані противниками національної ідеї. А відтак, і незалежності України. Віровідступниками, яничарами, прихильниками шовінізму. Як не пригадати з приводу цього останній виборчий марафон до ВР і дії активістів партії "Русь", які постійно виставляли пікети, галакаючи: "Нас обижают!". Хто? Між тим, в ефірі вінницького обласного державного телебачення виступив один російськомовний художник, говорив, зрозуміло, російською і про узбецьку міліцію сказав так: "дундуки - дундуками". Це вже щось нове, бо, скажімо, в імперський період саме в імперській армії я пізнавав науку офіцерського самодурства, так званого гнилого інтернаціоналізму, лжепатріотизму, коли тих же узбеків та іже з ними ( нацменшини ) інакше, як чурками, офіцери та й солдатня російськомовна не називали. Постояти за себе могли хіба що прибалтійці, грузини, черкесці, чеченці, дагестанці ( переліковий ряд можна продовжити ). Українців, щоправда, так не ображали. Отже, хто інспірує ворожнечу, розбрат, і звідки вона бере першовитоки? Відповіжь знайдеться - від старшого брата першовитоки. Однак, пора вже давно усвідомити, читачу, що нема і не буде ніколи ні старших, ні молодших братів і сестер. Але є народи, народ, етнос, національну гідність котрих треба глибоко поважати. Та й Іван Дзюба у передмові до славнозвісного трактату "Інтернаціоналізм чи русифікація?" використав глибинно-філософські слова поета Миколи Вінграновського: Не маю зла до жодного народу, До жодного народу в світі зла не маю. Однак, світ деградує. І в морально-етичному плані насамперед. Це переконливо засвідчує факт жорстокого вбивства черниці Анни із греко-католицького храму Святої Покрови у Вінниці. Здійснив низку страшних, нелюдських злочинів віровідступник, 20-літній юнак, котрий щойно демобілізувався із лав національної армії. До речі, раніше не судимий, із родини віруючих, батьки ходили у той же храм, де черницею була сестра Анна. Хто порятує наші душі, душі наших дітей і близьких, котрі ще нічим не согрішили перед Всевишнім? А хто порятує сатанинську душу вбивці? Радіо "Ватікан", довідавшись про страшну звістку у Вінниці, закликало молитися за грішні душі безбожників, які вчинили важкий непоправний злочин, щоб бодай таким чином врятувати поганьблені душі. Та чи вдасться? Чи порятуємо? Чи не запізно перевиховувати сатану саме сьогодні? Навіть молитовно. Відповіді на поставлені запитання я не знаходжу. І не знайду. СОБОРНІСТЬ УЖЕ І ЩЕ Василь Остапов написав жахливу книгу, книгу жаху - "А якщо вони повернуться?". "Вони" - озброєні люди, частина велетенської військової сили. Йдуть полем і стріляють в юнака, котрий працює на своїй землі. Зганяють на майдан селян, кожного десятого відвозять на ріку сильної течії, стріляють в спину. Стріляють в дітей, які втікають від смерті, що прийшла в білий день при погонах, автоматах, гранатах. Ті, хто вцілів від розстрілу без суду, поспішають ховати батька і чоловіка, брата, чоловікового брата. Поспішають, бо ж раптом "вони" повернуться і повбивають тих, хто вцілів, не дадуть поховати вбитих. Фронт уже за сотні кілометрів на захід від цього підгірського села. Ворога там чути, його видно, ворог потужно озброєний. Тут ворога не шукають, виганають чоловіків з кожної хати, наздоганяють їх на дорозі, нишпорять в гаю. І б"ють автоматними чергами. "Как зайцов", - говорить один з учасників акції в хаті, де йому дають їсти. Книга невелика за розміром, написана не такою мовою, як би декому хотілося, не тим ладом, як би хтось бажав. Автор відстояв право говорити з читачем своєю мовою. "Хто має вуха, почує",- твердить Святе Письмо. Василь Остапов, якого я знаю упродовж літ, вклав у цю книгу свою душу: велику, чисту, світлу. І таку широку, мовби здатна вона вмістити весь світ. Твір переконує: писав майстер розлогих картин, драматичних моментів, той, хто чутливий до людського горя і болю. Читати його книги - нелегко йти дорогами і стежками їх героїв, непокоїтись, бідувати, мучитись, страждати, трагічно покидати світ. І - радяти, якщо життя подарує мить швидкоплинного спокою і щастя. "Бриндушки з-під Сивулі" - розповідь про людей кожної оселі на вулиці, де виріс Василь Остапов. Хати в Підкарпатті збудували українці Сумщини, Чернігівщини, Київщини, Житомирщини, Вінниччини, Львівщини, Херсонщини. В кожній - біль і радість, турбота про хліб насущний, рукотворна краса вишивки, ткацтва, щепленої яблуні, викопаної криниці, плеканого меду. Мало хто з сучасників, жителів давньоісторичного міста, читав Хмільницький літопис. Василь Остапов розшукав у бібліотечних глибинах це чисте джерело, привів його до нас. Давав людям читати, написав розвідку і надрукував її, виступив на науковій конференції, поїхав до краєзнавців-патріотів сусідньої області, де ліпше, ніж у нас, шанують Богдана Хмельницького - провідника національної ідеї, засновника України в добу нового часу. В новітню пору мій краянин і товариш написав оригінальний твір, жанр якого визначив призабутим словом "апокриф", - драму "Оголена шабля Богдана". Може здатися, що він легко знаходить однодумців серед таких, як сам: хто вірить в інтелектуальну силу України. Історик високого авторитету з Хмільника Микола Іващук, педагог, поет, краєзнавець з неподалеких Воронівець Микола Дорош, енциклопедист з Вінниці професор Анатолій Подолинний, люди слова і діла з Національної Академії Наук Володимир Мовчанюк, Леонід Барабан, Володимир Марущак. За першопоглядною легкістю - роки праці над словом, безкорисна допомога людей різних професій і занять - інженера Ігоря Смирнова, директора підприємства Ісаака Абовича, журналістки Юлії Слободянюк, вчительки Ніни Кравчук. Випробувана роками дружба Василя Остапова і Миколи Дороша дала читачеві кіноповість "Та понеси з України". Те, що бачить, чує Василь Остапов - мій товариш - він подає своєю дивною мовою, говіркою, яка побутує в Західній Україні. Звичайно, в школі вивчати його книгу "А якщо вони повернуться?" важко. Непроста справа - уроки літератури, присвячені митцям слова з Галичини. Проте такі люди повинні мати своє повноважне місце у Вітчизні, своїми талановитими творами вони підштовхують історію до розвитку не в тому жахливому напрямку, як вона розвивалася, не по-ненависному і звірячому, а людяно, для нас --працьовитих, нелукавих, щирих синів і дочок великої Матері. Василь Остапов - складна і нерозкрита ще особистість. "А якщо вони повернуться?" - твір про трагедію підкарпатського села, мова його специфічна. А драма-феєрія на вільну тему "Вони не чули про Клааса"?..Тут чути живий голос українців з Канади, підкарпатської України, подільський суржик, столичний "новояз" та гарну літературну мову автора. В "Та понеси з України" чуємо, як дівчина з Поділля, хлопець з Литви знаходять спільні двох мов слова, як наші народи здобули велику об"єднавчу перемогу над завойовниками зі Сходу, як Святе Письмо з України проникає вглиб земель, котрі ще не знали Спаса, - в Балтію. Нам легко дається мова Вєрки Сердючки? Так, нам її силоміць заштовхують в душі, а ми нечасто замислюємося про сучасне насильство над українською душею. Як і про що говорять народні обранці в сесійній залі Верховної Ради? Жах! Проте, ще не написана про нього жодна талановита книга. Ось яка гадка спала на думку. Василь Остапов ніби застерігає: не даймося, щоби з нас зробили ірокезів - бранців прадідівської землі, не дозволяймо, щоби з України зробили резерват. Хай нас не зваблює приклад африкаансу - мовної суміші колонізаторів Південної Африки. За простотою свого життя, буденністю побуту автор ховає постать письменника і мислителя. Ця постать наділена такими сильними психологічними якостями, такою Божою енергією, такими знаннями з історії нашого народу, нашої культури, духовності, відчуттям горя, бід, які не виводяться, на жаль, з нашої землі, що читачам і радісно, і болісно, і дивно тою дивиною, котра відкриває очі. Ми працювали з Василем в одній із структур, котра втілювала настанови всеперемагаючої і спрямовуючої сили, прагнули, щоби слово бодай наближено ставало народним, щоби служило людям праці. Свідчу: це - чоловік чесний і порядний, людина безперервної праці. Зазнав труднощів, лукавства, бід, горя від людей, котрі далекі від суспільної думи. Вони не зламали мого товариша, він вистояв, прийшов до читацького загалу справжнім велетом української культури. Земля його втримала від хитавиці, люди честі допомогли зберегти особистість. Якось тихо він зростав, здавалося, самотужки, хоча ніколи не приховував допомоги чільників української духовності, які вчасно, на порі нашої днини, поціленої блискавицями, відгукуються на потребу автора. Факт письменницької практики. Завершено рукопис апокрифа "Оголена шабля Богдана", в який вкладено дещицю з інтерв"ю Дмитра Павличка, даного в селі Петриківці. Сюди відомий поет, державник, творець новітньої України приїхав на освячення першої книжки Василя "Будь мені теплою, земле". Перед поданням рукопису "Оголена шабля Богдана" автор відчув потребу заглибитись в деталі давнього інтерв"ю. Інтерв"ю з першим послом Великої Британії в Україні, який відвідав Хмільник, ще не здобуло своєї книги. Воно привернуло увагу читачів газети, яким Василь вірою і правдою служив два десятиліття. Приїхав на подільські води канадієць - однокласник добродія, котрий купив дім для української амбасади. Канадієць, якого Василь зустрів у Хмільнику, привіз на Вінниччину технологію, що послаблює енергетичну залежність України від монопольної "труби з краником", яким легко перекрити живлення на острах нам. Канадієць совістить, між іншим, за те, що багатства курорту у Хмільнику використовуються несповна. Інтерв"ю з"являється в місцевій газеті. Канадійський Червоний Хрест посилає в Бориспіль літак з ліками для дітей України. Василь Остапов їде вдосвіта в Бориспіль, як вантажник, бере на борту цього "боїнга" інтерв"ю. Так народжується твір "Вони не чули про Клааса". В далекій Каліфорнії кінофахівець і меценат Стівен Спілберг створює фонд, на гроші якого в наші дні увічнюються українці, котрі в роки війни рятували земляків-сусідів, близьких єврейської національності від неминучої смерті, ризикуючи власним життям. Якогось дня до Василя Остапова приїздять представники Спілберга і кажуть:"Ми знаємо, що Ви творите життєпис праведників світу, допоможіть нам…"…І мій товариш відкладає буденну газетярську поточність щодо описання надоїв молока від кожної фуражної корови, вивезення гною на поля, оранки на один еталонний трактор і везе людей доброї волі в Сальницю, Голодьки, вулицями літописного Хмільника, де живуть праведники світу, яких шанує Америка і батьківщина Ісуса Христа. Однак це Василеві закарбує дехто в чорний список. Він листовно просить директора Інституту літератури Національної Академії наук Миколу Жулинського відрядити на свято Кобзаря в Хмільник Володимира Мовчанюка - укладача повного зібрання творів Шевченка, краянина. Мовчанюк приїздить, відбувається перший загальноміський вечір пам"яті Шевченка. Микола Жулинський і Володимир Марущак рецензують в "Урядовому кур"єрі" думу "Будіть синів", в якій Василь Остапов засудив етноцид земляків польської національності. Адміністрація президента Польщі надсилає в Хмільник листа з подякою авторові за книжку. В місцевій же газеті забороняють друкувати на неї схвальний відгук академіка ( в майбутньому - віце-прем"єра України ) і керівника академічного інституту. Василя методично цькували за те, що не піддався тискові та агітував на виборах не за "нафтового короля", а за представника інтелігентів-державників. Йому погрожували, для прикладу, за те, що представляв інтелігенцію міста і району на вшануванні Михайла Коцюбинського в обласному центрі. Перед нами постав сміливий, заглиблений у важке життя народу чоловік. Змусили покинути працю в гаезті, та не скорили. Думні люди допомогли знайти працю за багато кілометрів від хати. Спілкування з Остаповим - радість, бо це людина цікава і мудра, неординарна. Думки на папері подає лаконічно, одним реченням, навіть словом. Це свідчить про глибинний талант автора. Його проза - згусток нервів, гніву, добра, щирості та любові. За незвичними для вуха, яке подібного раніше не чуло, зворотами, репліками --самобутність. Вона ще подарує нам не один подив, струс думці, поштовх уяві. Василь пішов у світ неминучої правди. Прощавай, погляде кореспондента районної газети! В життя вдивляється мислитель, який має силу не боятися жахів історії, вміє писати правдиві книжки. Кожен великий письменник - суперечлива особистість: і колючий він, і пекучий, і добрий, і злий; в голові у нього не рай з блаженством у парі. Та от що випало на читацьку долю мого покоління ( Василь Остапов старший від мене на кілька літ ). Самогубство Ернста Гемінвея ( писали про кризу творчості ) - людини здалеку. Після тривалого замовчування його творів виникла якась шалена мода на його "телеграфний" стиль, копіювання Гемінгвея, епігонство. В сувенірних магазинах стилізовані плакетки "вилиці Маяковського", "кучерики Єсеніна", "светр Гемінгвея" - поруч. Розуміння того, що Василь Стефаник завжди сучасний прийшло аж тепер. Стефаника не пропагували. Шкільний курс літератури - то не той жах, що в творах Остапова, а жах глупоти та тупоумія ( "образ Чіпки", "образ Катерини", "краса вірності","викриття соціального зла"…). Світ спочатку чудується, а потім заглиблюється в Габріеля Маркеса, а ми товчемо в ступі "Хліб і сіль", переливаємо з пустого в порожнє "Кров людську - не водицю". Навіть "Гуси-лебеді летять", війнувши свіжістю, принесли на крилах заяложені соціальні штампи. Ударив громовицею "Вир" Григорія Тютюнника. Не стало Григорія… Після соцреалізмівської традиції "Вишневого саду" Володимир Бабляк таки обдарував "Жванчиком". Не стало Бабляка… Багато сподівалося від новел Євгена Гуцала "Запах кропу"…Його химерний роман новизною не здивував. Не стало Гуцала… Володимир Дрозд. "Білий кінь Шептало". Що далі? До нас не пускали Григора Тютюнника. Не стало Григора - яскравої свічки в напівмороці царства, якому для остаточного торжества забракло, здавалось, незначного - нової історичної спільноти гомо совєтікус. "Степанова могила є, вона доглянута. Вирок виконував хлопець, з яким Степан у школі сидів за партою. Сталося це під дубом-велетнем на роздоріжжі в центрі села. Розривна куля рознесла голову. Рідну кровиночку згортала докупи, щоби поховати, мама Анна. Труну з подвір"я не могли винести як належить, бо річечка Кахна здулася від повноводдя. Тіло з домовиною передавали з рук на руки… …Того ж року Катерина Костюк, мама Іри та Орисі, народила сина. Його назвали Степаном. Стефко народився на світ Божий в день, коли на Хіросіму впала атомна бомба. Він потрапив в вир Чорнобиля в квітні 1986-го. Жив з родиною за кілометр від реактора. Своєї праці в лісі не покинув, доки не надійшло розпорядження евакуюватися…" Це - Василь Остапов, "Бриндушки з-під Сивулі". Роман-освідчення в любові до рідного краю. Чи кожен з нас пам"ятає жінку, котра нас немовлям бавила? Василеві вмерли тато й мама, брат поїхав далеко і, мабуть, назавжди. За потоком і трьома ріками живе няня Павліна. Він поїхав до неї, місцевий вчитель повів від хати до хати. Хати пережили наглу смерть господарів, їх синів, деякі не вціліли, їм, як і людям, вкоротили віку. У вчителя довгий список. Василеві нотатки вилазять зі сторінок записників на обложки. Шумить ріка, тривожно спиться. Няня ( він не любить цього слова ) співає те, що співала, як було йому до року, як її доньки спиналися на ноги, діти доньок. Народилася книжка. "Бигей приходив до Нєнзи, на обору. Хотів бити вікна. Нєнза мав шість дітей. Всі живуть десь поза Перелогами. За водою не сплило, хто видав Бигея. Бигей вернувся. Вікна вціліли". Це - розділ-новела з книжки, називається "Скло в ціні". "Нєнза" - псевдо, яке придумав автор, бо ж чоловік "мав шість дітей. Всі живуть…" В Остапова ведуть між собою діалоги два "боїнги" над Атлантикою, яма і домовина на цвинтарі подільського містечка ( "Вони не чули про Клааса" ), дерев"яні кухлі для вина на місці страти полонених у битві під Батогом, шабля в Кракові і булава з ермітажівського підземелля, струг, зроблений з давньої шаблі, і кроква новобудови вдови учасника війни ( "Оголена шабля Богдана" ). Відлунює над Синьою водою, яка впадає в Бог, зойк за Амуром, звідки коренилася страшна навала, заволоділа половиною світу і дістала відсіч на серединній землі між Сяном і Доном ( "Та понеси з України" ). Василь Остапов - один з тих виразників сучасної України, хто є яскраво національним, пише, якщо цього вимагає Правда, живою мовою мільйонів людей. Він серед них виріс. Не знаю, може, то його кривда, що земля дитинства не втримала назавжди. Я довго-довго не знав "Тіней забутих предків". А як дізнався, блискавиця вдарила і викресала думу. Від нас ховала один з творів, який репрезентує Україну, як сучасницю літератур Європи, шкільна програма. Без Володимира Гнатюка цієї повісті не було б, або була б не така. Важко собі уявити це. "Оголена шабля Богдана" зібрала довкола автора плеяду українців - з представницькими посадами і звичайними, в столиці та якнайближче до землі. Сталася велика мить соборності в спільній думі та праці, що породили твір оригінальної архітектоніки та думання. Дієпис розпуки "А якщо вони повернуться?" писався сам. Соборність з його приводу тільки починається |
||
|
