|
Зміст інтернет-журналу "Чорний шлях" Проза Микола Рябий.Сім п'ятниць на тиждень ( уривок зі скептичного роману).
ЗВІДКИ ВОНО ВЗЯЛОСЯ Перечитавши рукопис, я відчув потребу пояснити, звідки воно взялося. Здається, за нашого скаженого часу, коли фінансові оборудки політиків, покликаних обстоювати людські інтереси, грандіозність і технічна продуманість терористичних акцій, учинених у світі, перевершують найбуйнішу фантазію авторів американських бойовиків, уже нікого нічим не здивуєш. Та люди, позбавлені звичайних почувань, не здатні нічому дивуватися, у щось вірити, самі себе заряджають негативною енергією, яка й зводить нанівець усі їхні зусилля домогтися чогось кращого у своєму житті. На щастя, як переконують мене в тому недавні зустрічі з читачами, що вже встигли ознайомитися з моєю останньою книжкою "Хто як Бог", не перевелися ще люди, особливо молодшого покоління, яких цікавить в літературному процесі абсолютно все. Отож, саме для цих читачів, котрі знають мене з попередніх книжок як "дрімучого" реаліста, що ніколи не вдавався до химерностей, я й постановив написати цю передмову уже після того, як було поставлено останню крапку в рукописі нового твору. В не так далекому минулому, коли в Москві стався відчайдушний заколот ортодоксальної компартійної номенклатури, я перебував у своєму "родовому маєткові", заснованому за перших повоєнних літ козацькими нащадками і колгоспними кріпаками на вулиці Шевченка, 25 села Заболотного Крижопільського району на Вінниччині. Це той благословенний край, мешканці якого, за свідченням сумлінних істориків, справіку виділялися особливим волелюбством та мужністю, і з опису якого розпочав свої подорожні реляції про Країну козаків Павло Халебський, двадцятип"ятилітній син і особистий секретар милістю Всевишнього Бога православного патріарха Антиохійського та Всього Сходу Макарія Третього під час подорожі до Московії через Русь-Україну в літо Переяславської угоди. Першої п"ятниці після краху того заколоту, під сильним враженням драматино-комедійних подій "у центрі й на місцях", що відбувалися в музичному супроводі "Лебединого озера" Петра Ілліча Чайковського, я скомпонував оповідання про те, як котилися до ГКЧП учорашні "рум"яні комсомольські вожді" й нинішні партійні "первачі", як активно вони його підтримали. А коли ці хлопці, які ладні були рубати голови всім тим, хто заколотників не підтримував, відбувшись легким переляком, залишились при владі і в незалежній Україні, я надіслав те оповідання в газету "Панорама". Тільки не в ту "Панораму", якою, серед півсотні інших періодичних видань з найбільшим накладом і найпотужнішим видавництвом "Мандадорі", володіє Сильвіо Берлусконі, батько коза ностри, лідер політичної партії "Вперед, Італіє!" та опозиційного правоцентристського блоку "Дім свободи", що, перемігши на останніх парламентських виборах, зробив 64-літнього "італійського Наполеона" італійським прем"єром, а в ту газету, де свого часу я набував журналістського і житейського досвіду, формувався як письменник ( тоді вона називалася - "Комсомольське плем"я" ), надіслав, аби вдома не лежало, без найменшої надії на публікацію. А хоробрий редактор Іван Кокуца, відомий нині радіожурналіст, київський власкор Національного радіо, узяв та й надрукував "Помсту справдешніх мужчин", не змінивши ні же тої титли, не же тої коми. Реакція не забарилася. "Група вчителів", переважно жіночої статі, з того виборчого округу, де зазвичай балотувалися до всесоюзного та республіканського парламентів видатні ( хоча б уже тим, що у них "видавалася" котрась частина тіла, до прикладу, черево ) партійні, радянські, господарські та культурні діячі, упізнала в "образі" Петра Івановича Ялового, головного героя, типового представника компартійної номенклатури, народного депутата Верховної Ради УРСР, запеклого прихильника ГКЧП, свого обранця і через парламентську газету "Голос України" звернулась з відкритим листом під заголовком "Маразм дужчає" до Генеральної прокуратури України, уже незалежної, з вимогою притягнути мене до кримінальної відповідальності за злісний наклеп на народних депутатів і засмічення української мови ненормативною лексикою. Редактора Івана Кокуцу викликали до "Жовтого Дому" ( так і досі називають у Вінниці адміністративну споруду в середмісті за те, що за всіх часів тинькують її в жовтий колір ) і "вліпили" сувору догану з останнім попередженням. За мене ж заступився на сторінках "Робітничої газети" наш видатний поет Микола Холодний, який і досі ходить з ярликом "У.Б.Н." - "український буржуазний націоналіст". Хоча ми тоді ще не були навіть знайомі, пан Микола пропонував "Помсту справдешніх мужчин" прогресивному "Кур"єрові Кривбасу", редагованому Григорієм Гусейновим. Вербальних відгуків на ту "шкандальну" публікацію в "Панорамі" було ще рясніше. Немало "проникливих" читачів добачили в "образі" Петра Івановича Валового не якогось там вигаданого нардепа, а самого автора, і завзято доводили своїм знайомим, що в тому оповіданні Микола Рябий описав власні амурні походеньки. Моя популярність в очах земляків зросла до такої міри, що я не знав, куди від тої славоньки подітися, хоч емігруй до Канади чи Бразилії. Минав час. Аж ось вінницькі "Просвіта" й Конгрес української інтелігенції висунули мене кандидатом у народні депутати. Гарненько поміркувавши, я пішов на вибори-98 як письменник і в гурті своїх суперників зустрів "живого" Петра Івановича Ялового!..Від часу нашого "першого знайомства" він набув диктаторських замашок, став палким прихильником Піночета. Найпарадоксальніше, що саме він усіх нас переміг, знову став нардепом - у цьому йому допомогли капітали Павла Лазаренка…Мене це вразило не менше, ніж той московський заколот. Я спробував улізти в душу цього "українського Піночета", і от якоїсь п"ятниці, що випала на перше квітня - день сміху, жартів, побрехеньок, піддурювання й такого іншого, я став немовби його двійником, і від тієї самої п"ятниці зі мною стали відбуватися химерні речі. Мало який тиждень минав без…семи п"ятниць…А сім п"ятниць на тиждень - це, на лихо, також оригінальні реалії нашого життя, і цьому нема ради навіть тоді, коли химерні речі відбуваються не наяву. Деякі вчені голови, неабиякі авторитети в царині психології, радили мені звернутися до Зигмунта Фрейда і спробувати розшифрувати прихований зміст усіх тих містерій, аби знати напевно, що чекає на мене в найближчому майбутньому. Я таки погортав найголовнішу Фрейдову книжку, знайшов у ній кілька прецікавих спостережень, та гору над Зігмунтом Фрейдом узяла літературна практика Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. Отже, прокинувшись уранці і помолившись Богові, я став записувати незвичайні пригоди, сподіваючись, що з того всього може скластися… Але тут мені не хотілося б хвалити самого себе, насилювати своє прізвище на одну низку з прізвищами авторів нетрадиційної літератури. Скажемо так: вийшло те, що вийшло…Поза сумнівом одне: він таки кане колись у небуття - час, що мав сім п"ятниць на тиждень, і ми щоп"ятниці відчували ефект присутності гави на дереві… ГАЛАПАГОСИ. БИЧАЧІ ЯЙЦЯ. РІО-ДЕ-ЖАНЕЙРО. САМБАДРОМ. НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ. …Посеред ночі Інкубаторному зателефонував КУЧ, себто Костянтин Устинович Черненко, генсеків помічник, і сказав, що Леонід Ілліч Брежнєв перериває - з поважних причин - свій візит у братній Румунії, повертається на Батьківщину, але має намір зупинитися на день-другий у наших краях - зустрітися з ветеранами легендарної 18-ої армії, пополювати на птахів і, взагалі, трохи розслабитися. За чверть години сонний "Жовтий Дім" світився усіма вікнами; коридори на всіх поверхах сповнились панічним лясканням дверей, прудкою, наввипередки і в усіх напрямках біганиною, перенапруженими голосами…Потім урах ущухло все - на другому поверсі, в кабінеті Інкубаторного, стали думати-гадати, як догодити дорогому Леоніду Іллічу. Погляди схрестилися на генералові Параші… Щоправда, Параша генералом тоді ще не був, генерала дали йому за Афган, коли "Альфа" узяла штурмом президентський палац, що його захищали такі ж, як і штурмовики, чекісти, захопила Аміна й задушила у мішкові… Споважнілий од загальної уваги, Параша сказав, що - за його оперативними даними - наш дорогий Леонід Ілліч уже не вживає ні "Кремлівської", ні "Столичної", ні "Московської", ні "Української з перцем", ні білоруської "Білої Вежі", ні шведського "Абсолюту", а лише - хересну горілку, яку таємно стали виробляти виключно для членів ленінського політбюро на одному з кишинівських винних заводів за тих часів, коли молдавським "господарем" був Іван Іванович Бодюл… Інкубаторний, не гаючи часу, зв"язався по ВЧ з Кишиневом, випросив ящик хересної горілки, а командувач повітряної армії наказав послати до молдавської столиці спецлітак…. Щодо полювання, сказав Параша далі, відчуваючи на собі ті самі погляди, то він знає про деякі генсекові уподобання ще відтоді, як служив у Києві, а Леонід Ілліч приїздив під Київ постріляти качок. Зазвичай генсек привозив з собою спеціальну розбірну мисливську хатинку. Усідався в улюблене кріселко, що оберталося на всі триста шістдесят градусів, поряд з ним на спеціальних підставках закріплювали кілька мисливських карабінів…Вони, молоді чекісти, стоячи на підступах до мисливського угіддя, бачили, як єгері прив"язували спійманих птахів за лапки міцною довгою волосінню й запускали, як у тирі, на лінію прицільного вогню. Ті злітали й зависали у повітрі, утримувані припоною. І траплялося, казали, що Леонід Ілліч з п"яти-семи карабінів таки влучав у яку-небудь птаху… Інкубаторний значущо поглянув на головного місцевого мисливця Лисака і наказав підняти всю братію й наловити кілька мішків качок… Коли заходилися складати меню, Пістон сказав, що учора повернувся з Івангорода, куди доведеться везти Леоніда Ілліча, бо хто ж не знає, що саме там - найбагатші та наймальовничіші мисливські угіддя, а там, у колгоспі "Вперед до комунізму", парторг Петро Іванович Валовий частував його таким делікатесом, що неодмінно посмакує самому Леоніду Іллічу. Івангородський колгосп, як відомо, спеціалізується на відгодівлі бичків, тих же бичків каструють, і ось Петро Іванович Валовий навчився засмажувати бичачі яйця за особливим рецептом…Ну, а для Леоніда Ілліча Валовий так постарається, що сам себе перевершить…Прокурор Круль сторожко поцікавився, про якого Валового мова?..Чи не про того, з яким мали клопіт, коли він улаштував у птахорадгоспі "Крылья Советов" села Криві Ноги комсомольське весілля передової пташниці Валентини Лісової та кіномеханіка Леоніда Буденного і… трахнув молоду, споївши молодого?..Фігура перебив Куля, підтримав Пістона, сказав, що про ту "пікатну історію" у птахорадгоспі "Крылья Советов" села Криві Ноги, тобто - Жовтневого, пора вже й забути, бо Петро Іванович Валовий - свій хлопець… До слова, про яйці, сказала Солоха, і всі весело засміялися, а вона, геть зніяковівши, уточнила - бичачі…Ще вчора, зранку, вона замовила Валовому припасти не менше двох відер, бо завтра, тобто вже сьогодні…якщо ви всі забули, то я вам нагадаю…сьогодні - відкриття інтернаціонального піонерського табору "Дружба", розташованого на землях івангородського колгоспу "Вперед до комунізму", з"їхалися вже ветерани легендарної 18-ої армії, відпочивають у таборі, в корпусі для почесних гостей, для них після урочистої частини влаштуємо, як воно заведено, "сабантуй", де будуть і смажені бичачі яйці…Чи не можна якось поєднати ці дві події - приїзд дорогого Леоніда Ілліча і відкриття інтернаціонального піонерського табору "Дружба"?..Для дітей і ветеранів це була б незабутня зустріч!.. Усі погодилися, що Солоха пропонує діло, і доручили їй піднести Леоніду Іллічу хліб-сіль та запросити на відкриття місцевого "Артеку", себто інтернаціонального піонерського табору "Дружба".
Інкубаторний наказав черговому: "Негайно подать мені Валового!.." Валовий - це я, отож, мене розбудили десь о другій годині ночі і - "озадачили" по саму зав"язку.
Зустрічали високого гостя край Чортового Яру, де починаються івангородські поля. Скуштувавши хліба-солі, Леонід Ілліч насадив на перенісся золоті окуляри, видобув з кишені папірця, розгорнув його і, звертаючись до мене, начитав: - Ти, як там тебе!..Я й сам бачу, що цей хлопець - не Колян Чаушесков, а тут, у шпаргалці, написано: "Дорогий товаришу Ніколай Чаушесков!". Ну, добре, обійдемося без офіційщини, - Леонід Ілліч сховав папірця, туди ж увіпхнув окуляри, підступив до мене, по-приятельськи усміхнувся: - А давай-но, товаришу секретар, почоломкаємося!… Ми "почоломкались", і я запросив високого гостя трохи перекусити з дороги на колгоспній пасіці. Леонід Ілліч охоче погодився. Тут, на пасіці, спочатку стався переполох. Санітарний лікар, який усюди супроводжував генсека, випробовував усі страви, аби Леоніда Ілліча, бува, не отруїли, показуючи на "івангородський делікатес", суворо запитав: "Це що таке?". Йому відповіли: "Смажені бичачі яйця!" - "Звідки?" - "Ну, наші…" - "Ваші чи бичачі?.." Прибігли до мене, я пояснив, що й до чого, а санітарний лікар став вимагати від мене…довідку…Я засміявся й сказав йому, що не міг сам собі виписувати довідку, бо я не тільки секретар парткому, а й ветеринар цього колгоспу, а головне - якусь годину тому усім парткомом зняли пробу, і, як бачите, - нікому нічого!.."Ну, дивіться мені! - пригрозив санітарний лікар. -Дозволяю лише тому, що цілувалися з самим Леонідом Іллічем!..Під вашу персональну відповідальність!..Але наступного разу щоб була довідка, інакше - забороню!..Зрозуміло?.." - " Так точно!.." Після третьої чарки Леонід Ілліч сказав:" Який добрячий закусон під хересну горілочку оці смажені бичачі яйця!..Не знаю, як кому, а мені, хлопці, уже й баби хочеться!.." - " Нема проблем, була б тільки команда!" - " Справді?..Це - хо-ро-шо!..Молодці!..Знаєте, як догодити нашому дорогому Леонідові Іллічу, м-да-а…От коли я був ще генерал-майором, і товариш Сталін, Йосип Віссаріонович, призначив мене "господарем" Молдови, де пізніше Ванько Бодюл придумав оцю хересну горілочку і став гнати її з хересного винця виключно для членів ленінського півлітбюро, то виробив собі таке правило: жодного дня - без свіжої баби!..А баб же у мене було - чи не в кожному селі по обидва береги Дністра: і молдавському, і вкраїнському, і старовірському, і гагаузькому, і болгарському!..І то - не по одній, я вам скажу, м-да-а!..Ви, хлоп"ята, стільки картопельки у житті своєму не переїли, ні вареної, ні печеної, ні смаженої, скільки ваш дорогий Леонід Ілліч баб-с перетрахав!..І де я тільки з ними не трахався!..Як тільки з ними не забавлявся!.. Оце ж мій друг Колян Чаушесков, румунський генсек і президент, побував з партійно-державним візитом у Китаї, як, до прикладу, наш дорогий Леонід Ілліч - у тій же, будемо казати, Румунії. І ось у тому Китаї Мао Цзедун похвалився Колянові Чаушескові, як не раз, бувало, повторював "подвиги" імператора Чу-Ціна з династії Шанг, який жив ще до нашої ери. Цей імператор відомий в історії Китаю, як перший "король ловеласів". Був дужий, як ведмідь, уночі злягався з десятьма здоровими й сильними дівками… -Ого!..Це ж усратись треба! - несамохіть вигукнула Солоха, єдина поки що в чоловічій компанії жінка, яка сиділа одесную генсека, і дуже промовисто подивилась на мене, а я постарався відповісти на той погляд ствердно. -…і полюбляв вишуканий жарт, - вів далі генсек, ніяк не реагуючи на емоційний Солошин вигук, бо, видко, не звик партійних і комсомольських діячок сприймати за натуральних жінок, яким уластиві сором, цнотливість, ніяковість, мав їх усіх за ""своїх хлопців". - М-да-а, вишуканий жарт полюбляв оцей самий Чу-Цін з династії Шанг. Брав одну з десятьох дівок на руки, насилював на своє непохитне "нефритове стебло", казав партнерці обхопити його дужий ведмежий стан руками, виробляти, що тільки хоче, на тому "стеблі", а сам, весело та гучно регочучи, походжав палацовими покоями, поки не досягав оргазму…У сексі, казав мені Колян Чаушесков, це називається - жарти по-китайськи…Ти мене, братане, цим не здивуєш, одказав я на те Чаушескові, замолоду, коли я ще маршалом не був, а тільки генералом, я отак забавлявся з дівками замість фіззарядки, тільки я тоді не знав, що це називається - жарти по-китайськи… По цих словах на пасіці замість солодкавого духу меду гостро запахло жіночим дурманом; Солоха крадькома оглянула чоловічу компанію, зупинила погляд на мені, наймолодшому, очі їй дивно замерехтіли, жіночим дурманом запахло ще гостріше, а я знову відповів на Солошин погляд: " Давай, спрактикуємо!.." Генсек збуджено форкнув, покосував на Солоху, вів далі: -М-да-а..Онде-го сидить міністр освіти, член нашої партійно-державної делегації, дорогою до Румунії він розповів нам такий анекдот. У будівельному інституті ідуть випускні екзамени. Професор поклав перед студентами цеглину і питає, які у кого асоціації вона викликає. Студент Петров каже, що, дивлячись на цеглину, він бачить неосяжну Країну Рад у величних новобудовах комунізму. "Молодець, Петров! - каже професор. - Відмінно!..Ну, а ти, Іванов, що відчуваєш, на цеглину дивлячись?.." - " Ба-би хо-чу!" - "Ов-ва!.. Дивні, одначе, у тебе, студенте Іванов, асоціаціх!.. Цеглина і баба - який тут зв"язок?.." - "А я, товаришу професор, хоч на що подивлюсь, то баби хочу!…хоч на що подивлюсь, то хочу баби!.." Усі зареготали, найвеселіше - генсек, великий любитель і шанувальник пнекдотів, що їх народ складав уже й про нього. Витерши указівним пальцем сльози, мовив далі: На мене подивились, як на генсекового першого фаворита, багато хто по-чорному позаздрив. А генсек, сито відригнувши, солодко позіхнувши, а відтак ще й пукнувши, щоправда, по-старечому ( усі вдали, що нічого не почули, сам же він, видко, себе вже не контролював ), запитав, що там далі у програмі - "китайські жарти" чи полювання на пернату дичину…Нараз на чоло йому набігла тінь якоїсь веселої згадки, залягла між густими бровами, генсек пожвавився, реготнув, ще азартніше, ніж незадовго перед цим, і став збуджено оповідати, як перший румунський марксист, що уживає спеціальну мазь Амірдавлата Амосіаці, запросив його в Трансільванські Альпи. Там, у пишному палаці булого короля Михая, жобряче хильнули їхньої цуйки, закусили устрицями…До слова, коли подали устриці, братан Чаушесков похвалився, що його улюблений син Ніку, партійний губернатор провінції Сібіу, любить частувати устрицями найближчих друзів і коханок, яких до нього щодня приводять по три "штуки", попередньо в ті устриці…попісявши, і має від того жарту неабияку втіху…Після цього подалися полювати на ведмедів. На сонячній галяві було влаштовано високий дерев"яний поміст, засланий килимами, заставлений мисливською зброєю, найвишуканішими напоями та наїдками. Хильнули, як водиться, за удачу, взяли до рук зброю, старший єгер подав сигнал. Полювання почалось. Раптом довкола панічно загукали, далі безладно загрюкали постріли, і вони побачили ошалілого ведмедя, що мчав прямісінько на поміст. Румунський генсек так перелякався, що випустив з рук автомат Калашникова і … Того відворотного смороду не можна було витримати, довелося перервати партійно-державний візит, не підписавши договору про вічну і непорушну радянсько-румунську дружбу…Наш посол у Бухаресті розповів йому, главі радянської партійно-державної делегації, що тих ведмедів, на яких мали полювати в Трансільванських Альпах, узяли - за наказом найпершого румунського мисливця - в столичному зоопарку та циркові, вивезли в гори, прикували ланцюгом за задню лапу до дерева, увели їм транквілізатори…Один з таких ведмедів і збунтувався… Солоха сказала Брежнєву, що далі в програмі - відкриття у Вовковому лісі інтернаціонального піонреського табору "Дружба", зустріч з ветеранами легендарної 18-ої армії, "солдатська каша" з "фронтовими ста грамами", ну, а там буде видко… То й добре, не заперечив генсек і, виходячи з-за столу, знову зграбастав мене у "батьківські обійми"…Інкубаторний ревниво зауважив:" Товариш Валович, Леоніде Іллічу, також їде з нами до Вовкового лісу, бе це ще - його територія" - "Ага!..Тим краще…Побачимося ще й там…Ти, хлопче, дуже мені подобаєшся!..Молодий, перспективний!..Бачу у тобі себе, молодого…Ех, молодість, молодість!.." Солоха влучила момент, креснула об мої груди пгресивно випнутими персами, обдарувала білозубою усмішкою і текучим поглядом, значущо мовила:" Ну, Валовий!..Ти, вважай, уже зробив політичну кар"єру…на яйцях…бичачих поки що!…" …Почесних гостей на Букову поляну з"халося більше, ніж самих піонерів-інтернаціоналістів у куценьких шортах, з яких випирала перезріла юнь, зібралося на урочистій лінійці перед високою, замаяною хвоєю трибуною. Генсек зі свитою, командування ракетної армії на чолі з генералом Дубом, якого маршал Брежнєв дуже сердечно привітав словами: "Що більше у Радянському Союзі таких д у б і в, то міцніша оборона соціалістичного табору!", фронтові побратими Леоніда Ілліча на чолі з Халявою, головою ради ветеранів легендарної 18-ої арміїі, булим партійним вождем місцевого розливу, Солошиним напівбатьком, неймовірно схожим на постарілого пацюка, який ніяк не примириться з тим, що вже - не вожак, з нерозлучною, уважистою, наче туди було покладено дві цеглини, пошитою з поли болонського червоного жіночого плаща торбою, де носив два "томи", себто дві теки "воєнних мемуарів" під назвою "Я був солдатом Вітчизни!", керівники усіх рівнів, місцеві та з сусідніх регіонів, - не всім почесним гостям вистачило місця на трибуні, де, відтерши набік Владлена Муху, начальника інтернаціонального піонерського табору "Дружба", енергійно верховодила Солоха. У таборі її називали ""іонерською мамою"" вона з того неабияк пишилася, а головне - вона знала собі ціну: услід їй іржали, рвалися з припону, вивалюючи фалоси, навіть кастровані жеребці, коли доводилось простувати колгоспним дворищем. Одесную Леоніда Ілліча Солоха поставила Ружену, ошую - Галину Буденних; Дві Сороки вітали високого гостя пишними букетами лісових квітів…Я стояв унизу, перед трибуною, уникав дивитися догори, бо у вічі пнулися три пари досконалих дівочих ноженят у першому, доступному для огляду рядові, прагнув зосередитися на тому, що казалося з трибуни, і це для мене була справдешня мука, гірша єгипетської… "Піонерська мама", висока, тілиста, з розкішною косою, викладеною короною, чорненькими вусиками над соковитими устами, під дорідненьким носом, у смугастій чорно-білій сукні, що робила її схожою на молоду зебру, дуже запально промовляла з трибуни про Ленінові заповіти, інтернаціональну дружбу, титанічну боротьбу за мир, яку ведуть рідна Комуністична партія і особисто Генеральний секретар, наш дорогий Леонід Ілліч Брежнєв, вірний продовжувач справи великого Леніна…Солошина запальна промова в одне вухо влітала, крізь друге одразу ж вилітала, бо у вічі пнулися Солошині литки, по-селянськи міцні, надійні, напружені од високих каблучків і…порослі густим чорним волоссям!..Несамохіть прикидалося, чи оте волосся, густе, чорне, кучеряве, росте й вище колін?.. Коли ж заговорив Леонід Ілліч, я спробував дивитися йому в рот, ловити кожне слово, що звідтіль вилітало з неабиякими труднощами, та очі мені розбіглися, ловлячись за досконалі, точені, немов качалочки, ноженята Двох Сорок, поміж яких стояв генсек, і від його "історичної" промови та моїх химерних думок, що з тією промовою ніяк не узгоджувалися, у голові загули джмелі, і, наче крізь марення, млосними хвилями накотилася хвальковита погроза:"…Радянський Союз, країни соціалістичного табору досягли небувалої могутності!..Самих лише танків маємо на тридцять тисяч бойових одиниць більше, ніж НАТО!..Наші стратегічні ракети, націлені на США, здатні за будь-якої ситуації завдати у відповідь такого блискавичного удару, що пентагонівські генерали не встигнуть навіть до туалету, вибачте, товариші піонери, за слово, добігти!.." Після генсека за мікрофон учепився Халява, Солоха спробувала його відтерти, але той оглянувся на Леоніда Ілліча, Леонід Ілліч ствердно покивав, і Халява заходився читати уривок зі своїх "воєнних мемуарів": Піонери-інтернаціоналісти не все зрозуміли з того уривку, одначе плескали дружно. Халява від розчулення заплакав, вкупі з ним - і "Брежньов", ніжно обнявши фронтового побратима…А я, слухаючи й Халявині "воєнні мемуари", далі думав про те, про що думає власник молодого і веселого пеніса, засліплений дівочими ноженятами, порослими волоссям, густим, чорним і кучерявим, і безволосими, гладенькими, точеними, немов качалочки, правильними і теплими, про що думав свого часу і високий гість - наш дорогий Леонід Ілліч Брежнєв. Бучний піонерський парад, не менш бучний концерт піонерської художньої самодіяльності, на якому Дві Сороки співали дуетом триндирички про щасливе радянське дитинство та безхмарну радянську юність, - за цей час почесні гості устигли й виголодніти, отож одностайно підвелися, жваво загомоніли, коли їх запросили до приїзджої, власне, на територію приїзджої, за довгі столи на човновому причалі, звідки можна було вудити рибу, купатися, полювати на качок. Халява, умостившись поряд з Брежнєвим, висадив перед собою на стіл червону торбу, видобув звідти дві пухкі теки з пришитими чорними нитками зжовклими фотокартками вухатого червоноармійця у пілотці, поплескав долонею, поважно мовив: Как про наш колхоз пісалі Двадцать два пісатєля, А в колхозе два яйца І тє - у прєдсєдатєля!.. - Браво! - захоплено вигукнув Леонід Ілліч і гучно заплескав у долоні. - Браво!..Поїхали далі, подруги! Із колодца вода льйотца Через жолоб сочітца, Хоть хреново ми жівйом, А всьо врем"я - хочітца!.. - Іменно! - ще бурхливіше відреагував Леонід Ілліч. - Усьо врем"я хочітца!..Мо-ло-дці, внучки маршала Будьонного! Потішили душу!..Вітчизна вас не забуде!.. По якомусь там тостові, коли більшина ветеранів легендарної 18-ої армії занурилася носами у смажені бичачі яйця, вже охололі, і їх стали виводити з-за столів і спроваджувати до приїзджої спати, генсекові захотілося скупатися, і його повезли до "Мисливської сторожки". Дорогою до піонерського табору, у своєму лимузинові вишневого кольору, Солоха сказала їм: |
|
|
