Чорний шлях - журнал-ревю Правобережної України

За кілька днів Вовура закінчував хату, замовляв обід з горілкою. Пив оковиту тільки з гранчака, за обід мовчки, слухаючи похвали та подяки хазяїв, вицмулював їх з чотири, їв багато, пожадливо. Брав зароблене - чималі гроші - й, ледь похитуючись та щирячи міцні зуби, прошкував до універмагу. Там купував мопед, а в гастрономі напроти - авоську горілки і йшов до хлопців у майстерню автопідприємства, де за пляшку-другу йому настроювали мопед. Тарахкаючи ним, регочучи та стукаючи себе, як орангутанг, кулаком в груди, мчав додому, на Пеньківку. Там до вечора, полохаючи на кутку зграї домашнього птаства, випробовував та обмивав з авоськи обнову. Мопеди й транзистори в нього довго не затримувалися: коли оковита звалювала десь під кущі чи в бур"яни, часто-густо, отямившись, не знаходив біля себе одного чи другого, або й мопеда й приймача разом. Чухав гулясту голову, кривився й говорив: "Ну, нарот. Пандіт, фафлюктер швай. Найту - путу убіфайт!". Але втратою не дуже переймався - своєї власності не шукав, у міліцію не звертався тим більше - охоронців порядку ненавидів щиро й не криючись, у вічі їм палив: "Хороший мент - мертвий мент!". Тому регулярно, раз на два місяці, а то й частіше, полірував боками нари в міліцейському підвалі. Коли ж робили добудову райвідділу - на два поверхи наставляли третій, то трохи не півроку ночував там. Відбуде свій п"ятнадцятидобовий термін, день-два дадуть погуляти й знову ведуть у підвал - спеціаліст же неабиякий, до того ж безплатний. Працював би там, як мокре горить, але ж не міг так - був до роботи скажений: і сам пупа рвав, і таких же, як сам, небораків погейкував:" Тафай-тафай, арбай-работай! Найн сало. Сарапотай ді зуппе, каторшні!" І де він похопив цю заведенцію говорити з німецьким акцентом, долучаючт кілька усім відомих з кінофільмів німецьких слів? - але ламав язика з видимим задоволенням. В міліції до нього ставилися поблажливо: якщо не було до чого докласти Вовуриних рук у райвідділі, то в домівках його особового складу було де гили пристаратись. І він повертався увечері з "халтури" добряче напідпитку, пригощав братів по нещастю сигаретами й заводив:"Сіджу на нарах, як король на амонінах, і пайку чорного мечтаю получить". Блатних пісень знав Вовура безліч - недаремно ж виріс, навчився говорити й придивлятися до світу в зеківському поселенні. Дядьки, здебільшого прописані в камеру дрібних хуліганів своїми дурноверхими дружинами, розвісивши вуха, кілька годин слухали Вовурин репертуар, аж поки він стомлювався, засинав і давав на встелених куфайками дошках хропака солодко, як на пуховій перині. Знали його й у міліціях ближніх районів, куди долинула слава про Вовурину майстерність, і його просили на роботу туди. В Козятин влетіла мода на "шуби", і хазяї заходилися гарячково "вдягати" свої оселі. Кілька хат поспіль вкрив Вовура міцною, колючою, приємного світлосірого та кавового кольору цементною облицьовкою - заробив купу грошей. Не подався мерщій їх пропивати, пішов на старовинний козятинський вокзал, наміряючись додому. Але потрібного потягу ближчим часом не було, Вовура вештався перонами, ласував солодкими пирогами й морозивом, придивлявся до метушливого й гомінкого людського мурашника, спостерігав і криво усміхався. Пішов до станційних кіосків, наміняв гроші дрібнішими - по гривні й по дві. Вийшла товста туга пака. Стояв на пероні й з нетерпінням чекав робочого потяга-дизеля, завше переповненого, бо доправляв пасажирів до ближніх уздовж залізниці сіл. Важко зітхаючи, до всіяного людом перону підповз дизель, і похмурі, а деякі напідпитку чоловіки, схожі на розтривожених квочок баби з мішками, торбами та кошовками, розпашілі молодиці з тачками- кравчучками почали штурмом, як їхні пращури у громадянську, брати вагони. Вовура перевальцем підійшов ближче до потяга, відділив з паки частину грошей і шпурнув їх над голови натовпу - повільно кружляючи, жовті, як осінній лист, купюри якусь мить висли, опускаючись, у повітрі й почали падати в гущавину юрми. Якусь хвильку люди не йняли віри грошам з неба, остовпіли, потім заходилися похапцем ловити їх, шукати під ногами, один на одному, а Вовура ступив кілька кроків, щоб не обділити ближніх, і засвітив у небо ще один гривневий фейєрверк. Почекав трохи і кинув решту. Господи, що сталося з тими, які ще хвилину тому були людьми! Вони колінкували по асфальту запльованого соняшниковим лушпинням перону, в борні за гривні сильніші відкидали слабших, жінки, вчепившись одна одній у зачіски, силою доводили своє право на здобич. Про поїзд і вигідніші місця в ньому було забуто. У стовпиську комусь розквасили носа, комусь відірвали комір, топталися по торбах і кравчучках, які ще часину тому оберігали, наче вони були скляні, товклися один на одному. Спостерігаючи видовисько, яке сам собі на втіху влаштував, - воно було швидше огидне, ніж смішне, Вовура реготав, аж кишки йому трохи не лопали, реготав, аж заходився й синів, по-мавп"ячи гатив себе п"ястуками в груди, присідав і молотив п"ястуками коліна, час од часу вигукував: "Оп, тірібірібумбія! Оп, тірібірібумбія!" Перон знелюднів, дизель рушив. Надбігла залізнична міліція. - Какі такі гроші з небе?! - Та не з неба, - озвався гостроносий дідок із тих, що завше все бачать і завжди готові свідчити. - Отой здоровань, що регоче, кидав їх межи люде. Міліціянти взялися до Вовури: - Ти кидав гроші? - Я, - гордо одказав Вовура. - А де взяв? - Як де?! Заробив. Оцими грабками, - Вовура склав пригірщ завбільшки, як підборна лопата, й показав міліціянтам жовті заклепки мозолів. - А нащо кидав? - спитали спантеличені міліціянти, які багато дечого бачили на своїй собачій службі, але такого ще не доводилось. - Научний експеримент - як люди перетворюються на скотину. - Іч, прохвесор. Зараз оформимо тебе на п"ятнадцять, почистиш нужники - узнаєш, як люди робляться скотиною - Злякав бабу товстим прутнем. - Сидів? - Сидіти не сидів, але я потомственний зек. А суток у мене більше, як у тебе трудового стажу. І ще я комік. Бо народився у Комі. - То ти ще той фрукт! - Еге ж - кислий та гіркий. Гризнеш - отравишся. - А скільки ж ти грошей фітькнув? - Тисячу шістсот гривнів. - Не може буть! - Піди провір. Я адресу дам. - Оце то да! - Придурок. Боже, який придурок! - Еге ж, мене і в Круглику так називають. Дозвольте відрекомендуватись - Володимир Андрійович Цибух, а єслі угодно - Вовура Матрос, майстер-штукатур і апше - майстер. - Так, - сказав старший із міліціянтів, - марш на автобусну, і щоб духу твого тут не було. Чи, може, на таксі до Круглика махнеш? Такі гроші на вітер кидаєш, то чому б і не прокататися з форсом. - Грошей на автобус у мене вже нема. Але то не біда. Вийду на трасу - мене кожна собака, не те шофери, у Круглику знає. Підкинуть. - Е ні, його лишати тут напризволяще не можна. Він нам ще аварію на залізниці влаштує, щоб подивитись, як воно й до чого. Визивай Круглик. - Ето карашо. Тафай, фізіфайт, гер фітьфепель. - Це я фельдфебель?! - і Вовура хапонув потиличника - трохи голова не відвалилася. - Но-но. Найн рукі. Мі шіфйом сфопотна страна. Тімократія. Ферштейн? - Ферштейн, ферштейн. Ось підем у діжурку - я тобі покажу демократію, придурку. В міліцейській кімнаті на вокзалі ніхто йому нічого не показував, навпаки - на нього збіглися подивитись, він пригощав служивих "Кемелом" і розповідав їм єврейські анекдоти, аж поки за ним не прибула легковушка з кругликівської автоінспекції. Міліціонери привезли в Круглик разом з Вовурою й розповідь про чергову його, цього разу вже зовсім несусвітню, витівку. На два дні вистачило цієї теми для обговорення біля Трьох стовпів. Наступила зима. Сього року рання, сніжна. Вовура приїхав до Трьох стовпів собачою упряжкою. Погейкував на двох крупних вівчарок, що легко й весело котили щойно змайстровані санки з бортиками й спинкою, в яких у обшмульганому кожушку неабияким паном напівлежав Вовура й крізь щілинки очей переможно й лукаво позирав на кругличан. Одна з вівчарок дісталася Матросові як натуроплата: комусь там щось робив - і впала в око хазяйська розумниця й красуня, породиста сука Астра. Він часто облишам роботу, спостерігав за вівчаркою, милувався нею, захоплювався тим, як чітко й граційно виконує вона різноманітні команди, і йому дуже хотілося мати такого собаку. Хазяїн помітив це, познайомив Вовуру з вівчаркою, невдовзі вона мала Матроса за свого. Коли настав час розраховуватися з Вовурою, запропонував: все грошима або половина грошей і Астра. - Та ти на приплоді од неї матимеш неабиякий зиск, - під"юджував Вовуру, якого й умовляти не треба було. Розійшлися обоє задоволені - Матрос став щасливим власником благородної розумної тварини, а дядько радісінький, бо дружина йому вже пліш прогризла: "Збудь це страховисько з обійстя, жере, як в прірву, і сусідки бояться в двір ступити". Він навчив Вовуру, як швидко привернути вівчарку до себе, як її доглядати та годувати, як дресирувати. Астра швидко забула колишнього господаря, бо Вовура любив її безмежно: щоб пригощати вівчарку свіжим м"ясом, брав підряди на бійні райхарчокомбінату білувати кроликів, міг сам обходитися несмаченою юшкою, а для Астри шмат м"яса був завжди. Коли прийшла пора, напитав у Сквирі власника пса з родоводом і возив автобусом Астру туди на в"язку, платив власникові плідника. З приплоду, звісно, Вовура не нажився - щенят, залишивши собі найкраще, пороздавав за могорич. Другого пса, який був у парі з Астрою в упряжці, примітив на одному з містечкових смітників: останнім часом, коли за економічної скрути в державі деякі міські жителі повідправляли своїх улюбленців на харчування до родичів та знайомих у села, в Круглику з"явилося чимало безпритульних породистих собак - коллі, гончаки, бульдоги, болонки. Вовура приманив пса, приручив, вишколив. Взимку життя у "дядькобуді" завмирало, впадало у сплячку, як ведмідь. Вовура влаштовувався в якусь із котелень, які засмерджували Круглик - тільки в центрі, на п"ятачку довкола Трьох стовпів, було їх зо три десятки, приїздив на зміну собачою упряжкою, перш за все заходив у бібліотеку, набирав паку книг і читав, читав. Здебільшого детективні та історичні романи. Мав Матрос від Астри не тільки велику втіху, але й неабиякий гамбарас. Крім того, що вона знала й уміла, навчив її на свою голову ще дечому. Зокрема, штукам, головним героєм яких був начальник райвідділу міліції Валігура на прізвисько Йось. Прізвисько приліпили Валігурі співробітники, а потіс воно просочилося крізь міцні стіни установи в найглухіші кутки селища. А все тому, що начміл винайшов новий матюк, який був наче й не матюк - "йось його мать". Валігурі донесли, що Вовура з Астрою розважає населення, принижуючи честь і гідність начміла. Він вирішив пересвідчитися в цьому особисто і приїхав у Матросове обійстя, де круглої хати ще не було. - Ну, здоров, Матрос, йось твою мать, - сказав, не виймаючи з торбинок галіфе руки, опецькуватий, червонопикий. - Ви, певно, помилились, - чемненько одказав Вовура. - Я не Матрос. Моє прізвище - Цибух. Старовинне, козацьке. Означає - частина люльки, те ж саме, що чубук. - Ну, ладно, ладно. Не жабся. Я до тебе по-людськи, по-дружеськи, мона ска"ть. - Дружив медвідь з мужиком, - промимрив Вовура. - Ти, кажуть, фокуси про мене з собакою показуєш? Може, і я глянув би?... - Для вас - безплатно, з інших - півлітра. - Ну-ну... Вовура підкликав Астру й гукнув: - Астра! Йось іде! Вівчарка припала передніми лапами до землі, люто, пускаючи з криваво-червоних ікластих ясен слину, загарчала. - Ти диви, йось твою мать! А якби наказав зарвати - зарвала б? - Запросто. Одні чоботи й погони лишились би. - Ну, а ще. Це не смішно, а, кажуть, ти смішним народ розважаєш. - Астра, покажи. Йось - п"яний. Вівчарка стала на задні лапи, висолопивши язика, схилила голову набік, заточуючись, достоту як п"яний чоловік, підійшла до тину, впала, задерши ноги, і почала качатися у бур"яні. - Ну, це вже занадто! Хто це бачив, щоб я під тинами валявся? - Під тинами не бачили. А як через день до хати вносять - бачать. - Ну, що ти ще придумав? - Астра. Покажи, як Йось із людьми балакає. Вівчарка скочила на лавочку під старою грушею, всілася на ній по- людськи, на зад, і тричі урвисто гавкнула. Помовчала. Потім загарчала і знову тричі гавкнула. Йось похитав головою і лагідно сказав: - А я тебе, голубе, посаджу. І не на п"ятнадцять, йось твою мать, а надовше. - Гм. Поки ти мене посадиш - спочатку сам посидиш. Ану, лізь на грушу, мєнт поганий! - Що-о? Т-та я тобі!... - Астра, фас! Помаленьку. Із загрозливим гарчанням вівчарка повільно пішла до начміла. - Забери собаку! Забери собаку, сказав! - вереснув Валігура. Його червона твар скрейдяніла. - Лізь на грушу. - Що за видумки?! Та я тебе в бараній ріг! Я тебе згною! - Астра. Понюхай яйця. Вівчарка підійшла до начмілових галіфе і ткнула вологим кирзовим носом у матню. Валігура її трохи не намочив, стояв ні живий, ні мертвий, вмить згадавши радощі стройової підготовки, струнко. - Володю, -сказав, косячи очима й ворушачи тільки губами. - Не дурій. Забери собаку, і я все забуду. - Еге, забудеш ти. Лізь на грушу мерщій. Бо нова команда буде - відкусити. - Та не вилізу я, - жалібно промимрив начміл. - Лізь - я підсаджу. - Придурок, - тихцем проказав Валігура-Йось, деручись за допомогою Вовури до найближчої гілляки - Дак це давно відомо. Лізь. Валігура сів, звісивши ноги у хромачах, на товстій гілці й, втямивши, що Астра вже не загрожує йому, заходився вишукано лаятися та погрожувати. - Будеш погано поводитись - сидітимеш на груші до ранку. - Придурок, - прошипів Валігура і од складної суміші люті та безсилля й приниження заплакав. У двір, знудившись чекати хазяїна в машині, що стояла у вуличці, увійшов шофер Валігури. - Сергію! - зрадівши, гукнув з груші начміл. - Жми у отдєл, привозь хлопців! Матроса - арештувать! Шофер позадкував, але за мить сидів на лавочці під грушею. За годину-другу Вовура "в"язнів" відпустив і не встиг подумки натішитися витівкою, як в обійсті вже був наряд міліції, - скрутили, вкинули в загратований газик, а невдовзі вже молотили гумовими кийками, прозваними в народі "демократизаторами". Сам Валігура-Йось брав участь у розправі, аж задихався й впрів. Збитого на синє, вкинули Матроса в одиночку - живого місця на ньому не було, перші дні рачки доповзав до параші й мочився з крівцею. Ще кілька днів зализував садна дома і невдовзі вже знову щирив зуби в центрі містечка біля Трьох стовпів. Ця пригода чи щось інше вплинуло на Вовуру, але він перестав пити. "Майже всі заливають сліпи і лазять, як почвари, - сказав він, коли вперше відмовився од запропонованої чарки. - А я не такий, як всі". Хоч оковитої не вживав, містечкових генделиків, яких останнім часом розплодилося, як опеньків погожої осені - трохи не один на одному - не обминав. Купував пластикову півторачку "Фанти" і довго, цмакаючи, смакував напій. Щедро пригощав знайомих, брав по "сто п"ятдесят з причепом" синякам, яких тіпав з перепою "сотрусон". Саме тоді Матрос почав зводити круглу хату, і тоді я зрозумів, що він не такий уже й придурок, яким його вважали в Круглику. Якось я йшов Пеньківкою, забачив Вовуру, який, морщачи лоба, певно, щось обмірковуючи, ходив біля своєї круглої хати. - Привіт, Володимире, - гукнув я через тин. - А-а, писатель. Заходь, побалакаєм, шарпнеш чарчину-другу. Ми довго сиділи на лавочці під грушею. Вовура мовчав, морщив лоба, зітхав. - Про що задумався, козаче? - Ти знаєш, якби зараз в нашому лісі об"явилися партизани, я б пішов. Оп, тірібірібумбія... м. Ружин Житомирської області