|
Зміст інтернет-журналу "Чорний шлях" Новинки поезії Микола Бондар. Всього чотири зустрічі.
х х х З козубцем суниць в руках, сім"єю щільно геть обступлена…Та зір зору голос подає: "Моєю будеш?" - "Он як?!"… Знати б, що з тих пір більш не стріну…Знаю лиш - в чужому місті ти сумуєш, і твоя туга тінню вислизає з дому і снує в далекі ті поля ззирків наших…Там тепер розбито в сотні жовтих друзок аличу, там кишки розпростуюче жито плаче під колесами дощу, там незлетні піль площини, ртутні їх надкрилля й схилів елерон, в смутку ожереди, наче трутні, витручені з вулика… А он - що то в мряці? Чийсь немовби обрис! Звісно, чий!..Он проступив і зник ще один…Пливуть, немов наосліп, нарізно, мов хоче кожне з них - чи не пізно? Тільки мряки здійме хмару і несе через поля - втрапити навпомацки в обійми іншого такого ж сліпаря… х х х Заліпили краплі дно бінокля. Об велосипед їх дзвін і плеск.. І - затихло. Навіть не промокла у посадці між зелених плес шхуна стежки. Може, це вже вичерп нуртів понадстепних? - аж диви: тілом трусять ген над польовищем безголосі марева дими. Значить, він співатиме ще вдруге, дощ липневий, у руля трубі... З краю в край по стернях він мандрує, безпритульний в мареннях. - Тобі це чи знане? - То булькоче в глею, то над обрій смугами звиса… Він у небі плаче за землею, із землі він рветься в небеса. Не знаходить ні в полях постою, ні в яругах, де з горбів стекло, - ходить із корзиною пустою, заглядає в збільшувальне скло… х х х Любов - це сон, в якому ти не властен. Кохають - хай, а розлюбляють? - що ж… Твої зусилля власні тут - як ласти незграбні, зайві - для плавби у дощ. Це стіл чужий - назавжди. І намарне своїх обид ревнивих пухирі здіймав би ти в піднебозвіддя хмарне… Чом піст в його пустім календарі? Сюжет кошлатий хмаровиськ сновидла чи підчитаєш, чи підправиш ти?… Достоту закохання смуга світла: обійме враз…А має геть піти - не клич, не плач, не застуй їй дороги: любові бог не так щоб і лихий, - та слів молитв не дочуває трохи, а далі й зовсім робиться глухий. х х х Ген в сутінках ледь світиться віконце хатини аж на виселку села чужого, що, минаючи, доконче тобі дізнатись хочеться, бува: там хто живе? там як живуть? навіщо аж в полі майже, збоку від осель, мов виштовханий з графіка, що місця йому в порту не стало, корабель на рейді, світить здалека, - застолля багатолюдне чи самітне в тій хатині? мабуть, в таганку картопля булькоче саме, й хтось на власну тінь надгойдує стільця коротшу ніжку біля вікна, а з кухні хто вже зник і ковдри хвилю струшує на ліжку впритул стіни, де грубки колосник? та, може, і не спить ще, - щось непевне учувши раптом, при вікні мигне - відхилить двері в темінь і на мене подивиться, не бачучи мене… |
||
|
