Зміст інтернет-журналу "Чорний шлях"

У вітальні журналу

Це - українська горлиця, Ніна Матвієнко.

Мене радує кожне нове мистецьке починання на Україні. І факт появи вашого альманаху, любі друзі, так само. Творіть, дерзайте, пропагуйте рідне мистецтво на всіх континентах!… Я щиро люблю Вінниччину, бо вона дуже близька до стилістики мого співання, чи виконання, чи думання. Я люблю цю мелодику вінницьку. Люблю неповторну праматір подільської пісні - Явдоху Зуїху. Якраз із спадщини Явдохи Зуїхи в мене є "Орел поле поорав".

Настільки колоритний ваш подільський край, настільки він несподіваний. Мені здається, що про Вінниччину ще не всі все знають. Мені так здається. Але по кольорах вишивок, по кольорах рушників вгадуєш якийсь такий цікавий край пагорбів, зеленини такої веселої. І коли мій чоловік привозив звідти якісь шедеври, ми дивувалися і щасливі, що в нас у музеї Івана Гончара є вони, шедеври з Вінничини. Є навіть конкретне село, конкретні люди, які допомагають музею Івана Гончара, дещо привозять для нього.

Хочу сказати: красивим людям, красивому краю сам Бог нехай допомагає. Щоб там люди творили, щоб те, що вони мають, - нічого не згноїли, щоб зносили в музей, або рятували в хаті, щоб інші люди все оте бачили і знали, наприклад, щоб дітей навчали вишиванню тих диво- рушників. Справді, край визначається тільки по своїй історії, по тому, що він з неї зберіг.

Ми маємо величезну спадщину. А Вінниччина взагалі особлива - своїм діалектом, м'якістю мови. Маю свій житомирський діалект, а зустріну вінничан, то знаю, що не скажу, як ви кажете, як не скажеш, що таке Бог, не скажеш, що таке Дух.

А взагалі, я щаслива, що маю пісні з вашого краю, щаслива, що є такий край, і многократно вклоняюсь цьому народові, бо хоч ми є всі українці, та кожна область - це все-таки свій народ.

КОР: - А ви пам'ятаєте, коли заспівали вперше?

- Я, як весь наш народ. Дитина українська співає, вперше розкривши рота... Як весь наш народ, так і я. Для нас пісня це - природне дихання. Для нас це - наша сутність. Це - як бачити сонце, як народжувати дітей. Не може бути вибраних людей серед цієї пісні. Бо якщо я якусь маленьку крихточку заспівала, то це не Ніна Матвієнко, це - мій український народ, це - та ж Вінниччина ваша вродлива. Взагалі, я змалку не думала про те, що тільки буду співати. В дзеркалі сиділа з самого дитинства, імітувала артистів, що їх бачила в кіно, як вони співали.

КОР: - А чому ви згадали нашу Явдоху Зуїху? Може, маєте книжку з її піснями у записах Гната Танцюри?

- Так, ця книжка є в моєму домі. Я дуже давно знаю творчість Зуїхи. Вперше мене познайомив з цим феноменом фольклору ваш земляк Вадим Смогитель. Він сам із Жмеринки. Ми проїжджали якось ті краї. От Вадим і каже: "Ніно, я тебе здивую однією жінкою". І показав мені книжку Зуїшиних пісень, і саме з цієї збірки взяла я до свого репертуару "Орел поле поорав". Та й не тільки це.

На сьогодні до народної пісня ставляться, знаєте як? Беруть триндички якісь, гармошку, баянчик - ото й усього.Це така низька самодіяльність і сьогодні вона заполонила всі клуби, всі серця, заполонила розум людський. Треба до пісні рідної підходити з Любов'ю, на рівні духовності підходити до нашої музики. Колись змалечку, я пам'ятаю, мене примушували співати під баянчик, то я відмовилась, сказала: "Моя мати краще співає. Цей баян - він тільки хрипить. Не хочу я з ним співати. Він мені заважає". І це стало основою мого життя - акапельно співати, щоб не знищити, не зіпсувати чогось в мелосі.

Ми самі сьогодні життя своє українське прикрашаєм . І ми самі землю сьогодні повинні заквітчати, леліяти її, бо це - наша колисочка, наше дитя, подароване на руках од Господа. Не знищуймо цю красу. Давайте спробуємо її благословити Любов'ю своєю. Повернімось до землі, посадім деревце. Повернімось до сонця, до Бога. Я думаю, що це найкращі вам побажання. Є життя, є прекрасне життя. Бо коли я співаю, я вважаю, що я залишаюсь солов'єм, коли він закриває очі. І то є тиха моя молитва. Моліться й ви на своєму шляху до Прекрасного…

З фольклорних шедеврів Поділля

Фольклорний запис пісні зробила за життя вчителька з села Івча Літинського району Галина Федорцова. На нашому знімку: батьки Галини Федорцової: Меркурій та Оляна з першими дітьми ( всього в їх сім"ї було 11 дітей - всі музиканти). То була весела співуча родина, перший івчанський народний оркестр сільського осередку "Просвіта", яким диригував, кому аранжував твори батько Меркурій. Його закатували в застінках Вінницького НКВС в 1937 році за лжеобвинуваченням у троцькізмі та діях в інтересах білопольської розвідки. Він став одним із 10 000 тисяч трупів страхітливої вінницької могили, в яку енкаведисти скидали свої розстріляні жертви і яку під час окупації Вінниці відкрили в міському парку культури і відпочинку німці, оприлюднивши правду про це на весь світ.

	* * *
Ой, стара я стала,
Не можу робити,
Ой, піду до дочки,
Буду в неї жити.

Ой, пішла до дочки
Та й стала в куточку:
- Дочко моя, дочко,
Випери сорочку…

- Мамо моя, мамо,
Нема де сушити,
Іди до синочка,
Будеш в нього жити.

Пішла до синочка,
Стала на порозі,
А невістка каже:
-Нащо такі гості?

-Діти мої, діти,
Я прийшла не жити,
Приведіть сільраду,
Я буду ділити.

Сину подарила
Хату і машину,
Щоб мамі синочок
Зробив домовину.

А дочці дарую
Обидві телиці,
Щоб плакала-припадала,
Як перепелиця.

А онукам - гусочки,
Щоб пір"ячко дерли
І бабусю споминали:
"Добре, що померли"

Зміст інтернет-журналу "Чорний шлях"