головна сторінка | бiографiя | творчiсть | публiцистика | дайджест | фотогалерея | "Центр "Si" | "Чорний шлях"

      К.М.Ф. народився 10 листопада 1948 року в селі Григорівка Могилів-Подільського району на Вінниччині в родині селян-колгоспників. Тут, на Наддністрянщині, багатій справжніми гірськими краєвидами, зрідні маленької Швейцарії, та глибинною історією і етнографією ( село Григорівка виникло на місці древнього поселення осілих скіфських племен над Дністром і занесене до відповідного історико-ландшафтного реєстру), пройшло його дитинство і юність, відповідно збагачені враженнями, що вплинули на перші літературні спроби пори школярства. Писати вірші почав ще за шкільною партою – у 8-ому класі, його учнівські поезії друкували Могилів-Подільська районна газета “Наддністрянська правда” та республіканська регіональна, а згодом – обласна молодіжна – “Комсомольське плем’я”. Це і визначило подальшу професійну і творчу долю, яку він пов’язав з літературою та журналістикою.
      Активно діюче в ті часи районне літоб’єднання при газеті “Наддністрянська правда” сприяло першим літературним знайомствам Каменюка: з київським земляком, недавнім працівником цієї газети, відомим літератором Станіславом Тельнюком, критиком Іваном Глинським, що проживав і творив у Могилеві-Подільському і став згодом непримиренним критиком Каменюкового поетичного новаторства , львівським поетом Романом Лубківським, котрий відбував в Могилеві-Подільському строкову армійську службу, трохи старшою за Каменюка, але вже досить авторитетною поеткою Ніною Гнатюк, що також відвідувала районні літературні студії, бо проживала в цьому ж районі, відомим київським меценатом і вихователем покоління українських шістдесят- та сімдесятників літкритиком Володимиром П’яновим. Саме останній звернув увагу на Каменюка під час роботи семінару творчої молоді у Вінниці, яким керував, і настійливо пропонував йому продовжувати після школи навчання у Києві.
      Закінчивши в 1966 році Григорівську середню школу із золотою медаллю, К. пробує вступати на факультет журналістики Київського держуніверситету, але неподоланною засторогою стала тогорічна умова мати довідку про стаж практичної роботи у журналістиці, котрої сільський юнак, звичайно, мати не міг. Отож, він вирішує навчатися на українській філології Вінницького держпедінституту імені М.Островського. Тут значно кріпне його поетичне обдарування, розширюються літературні обрії. Твори К. друкують республіканські журнали “Ранок”, “Дніпро”, альманахи “Вітрила”, “Поезія”, інші часописи, він активно співробітничає, як журналіст, з Вінницьким обласним радіо та своєю альма-матер – газетою “Комсомольське плем’я”, в якій проведе свої найпродуктивніші журналістські роки і зазнає справжнього громадянського становлення. Його поетичний доробок відзначається обласною молодіжною літпремією імені М.Трублаїні, він стає учасником одного зі знаменитих Ірпінських літературних семінарів, котрі щорічно проводила СПУ, а також тричі поспіль представляє Україну на 2, 3 та 4-ому всесоюзних фестивалях поезії братніх республік у Миколаєві, Горькому та Алма-Аті. Ці поїздки принесли молодому поетові щастя спілкування та тривалої творчої дружби з цвітом молодої поезії Закавказзя і Прибалтики, Молдови і Білорусії, різних регіонів України. Зав’язується його перекладацька взаємоспівпраця з іншомовними ровесниками та колегами, а також тісні знайомства з літераторами старшого покоління: Миколою Вінграновським, Борисом Олійником, Степаном Колесником, Володимиром Забаштанським, Петром Перебийносом, Володимиром Яворівським, Олегом Чорногузом, Абрамом Кацнельсоном.
      Відбувається і перше зіткнення з владою студента-Каменюка. Будучи признаним лідером студентського літоб’єднання “Червоні вітрила” в педінституті, він стає засновником напівлегального молодіжного неформального літклубу “Поетичний шинок”. Спроба ректорату інституту під тиском “згори” вчинити громадське судилище над “ідеологічно невиваженими” неформалами закінчилася повним провалом - закриті збори студентського та викладацького активу факультету укрфілології перетворилися на мітинг свободолюбивого волевиявлення молоді. Виступ на ньому К. спричинив до постановки питання про виключення його з комсомолу.
      Все це змусило К. після третього курсу взяти академвідпустку і розпочинати трудову діяльність кореспондентом згаданої вище газети “Комсомольське плем’я”. Через рік закінчивши інститут, він знову повертається в цей колектив, де на той час працювали на різних посадах українські письменники Леонід Пастушенко, Григорій Усач, Микола Рябий, Геннадій Шкляр,публіцист-правозахисник Олександр Гетьман. Саме редакція цієї газети була тоді одним із осередків своєрідного руху в національно свідомому річищі на Вінниччині, що його відомий поет-правозахисник Микола Холодний пізніше у книзі-дослідженні “Каменюк і Петрарка” назве терміном “вінницька літературна школа” або “внутрішня еміграція”.
      Чергове викриття не забарилося. Пильне око держбезпеки виявило причетність кількох журналістів “Комсомольського племені” до розмноження і розповсюдження в рукописному варіанті праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” – і негайно під кадрове скорочення потрапили всі неблагонадійні, в тому числі і К., на той час – батько двомісячного сина і молодої сім’ї без житла та автор першої маленької книжки-метелика “Чотири струни”, що вийшла в Одесі у видавництві “Маяк”.
      З 1972 по 1973 К. служить в армії, в далекому Єревані, а по поверненні зі служби влаштовується працювати кореспондентом Літинської райгазети “Радянське життя”, проживаючи в селі Івча з дружиною та її батьками. Настає тривалий гнітючий період відмов видавництв у друкуванні його книг, боротьби за існування, час самоствердження, що у відомих 70-их постало перед багатьма молодими і не зовсім молодими українськими письменниками, багато з яких не витримали цієї “смуги пітьми”, пішовши не лише з літератури, але й з життя. Про все це К. розповість пізніше у своєму вірші “Поети 70-их”. Саме в цей час до Вінниці на короткотермінове вислання прибуває з Києва поет Микола Холодний. Відтепер стосунки його з К. стають постійними, творчо взаємозбагачуваними, між поетами налагоджується щира дружба. Як зізнається сам Холодний, вперше за багато років тоді порушила цековське табу, наважилася надрукувати його твори єдина газета України – літинська районна, де літературну рубрику вів Каменюк. Плодом цієї співпраці-дружби стали як віршовані пізніші взаємопосвяти обох поетів один одному, так і книга М.Холодного “Каменюк і Петрарка”, в якій він досліджує витоки і дії учасників антитоталітарних вінницьких тенденцій в 60-70-их роках минулого століття, а також тогочасну лірику К.
      К. багато працює в ці роки, як журналіст, публіцист: краєзнавець, природозахисник, дослідник екології української культури, поступово завойовуючи собі авторитет серед читачів,газетярів Поділля та всієї України. В 1975 р. його запрошують до головної газети Вінницької області – “Вінницької правди”, відомої кузні журналістських та літературних кадрів краю. Тут він працює до 1979 року – року його прийому до Спілки письменників України, що на той час було неабияким суспільним визнанням і додавало певних можливостей, далі – праця у 80-их роках власним кореспондентом всеукраїнських молодіжних газет “Комсомольское знамя”( пізніше – “Независимость”) та “Молодь України”,заступником редактора і редактором обласної газети “Комсомольське плем’я”.
      В цей час він багато виступає в містах і селах різних областей України на зустрічах з читачами своїх книг, які стали виходити друком з року в рік. Якщо між його першою збіркою поезій “Чотири струни” та другою – “Брати по вогню”(Одеса. “Маяк”.1978 р.) була відстань аж у сім довгих років, то відтепер проблеми з публікацією нових творів полегшали. Одна за одною виходять у світ наступні книги К. - “Дихання ріки”(Одеса. “Маяк”.1981р.), “Прямовисний вітер”(Одеса. “Маяк”, 1984 р.), “Чорнило для Геродота” ( Київ. “Молодь”, 1985р.), “Спасівка” ( Одеса. “Маяк”, 1990 р.), “Окільцьовані птахи” ( Київ. “Рад. письменник”.1991 р.), “Птах безодні. 100 поезій про кохання”(Вінниця. “Заграва” ) , книга вибраної лірики “Місячна ніч в Григорівці”( Вінниця, “Аквілон”,1998 р.), перші книги тритомника нових поезій та пісень “2000” та “Татуювання коня” ( відповідно Вінниця , “Континент-прим” та Вінниця ,“Книга-Вега” за 2001 та 2002 рр.). Творчість поета оцінюється присудженням йому літературних премій імені Миколи Трублаїіні, Михайла Коцюбинського та Андрія Малишка.
      Окремі твори К. друкуються в перекладах польською, болгарською, російською, молдавською, кабардинською, балкарською та іншими мовами. Перекладає і він сам: спочатку роман “Соколині ратники” липецького письменника А.Баюканського (про сахалінську каторгу та її мешканців при російському цараті), а далі – також роман вигнанця з совєтської Росії Володимира Войновича “Життя і дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна” – гостру сатиру на сталінщину та її сподвижників. Обидва романи книгами виходять в київському видавництві “Дніпро”. Значно розширяють творчі обрії поета його творчі поїздки на БАМ, російську Липеччину та ярославщину, до Кабардино-Балкарії, Болгарії, Польщі, Угорщини, Румунії, Західної Німеччини, Франції, Швейцарії.
      Про зрослий авторитет К. в письменницьких колах свідчить той факт, що вінницькі письменники двічі обирають його своїм керівником у 80-х і 90-х роках, загалом він керував Вінницькою філією Національної Спілки письменників України більше 6 років, входив до Ради Спілки письменників, був членом редколегії журналу “Дніпро”. Також двічі призначався К. генеральним директором Вінницької облдержтелерадіокомпанії. До хороших його справ на цьому посту слід віднести створення першої молодіжної безцензурної радіостанції прямого ефіру “Сьомий континент”, створення і відкриття цілодобового вінницького телеканалу ВДТ-6, створення при облдержтелерадіокомпанії молодіжного авангардного театру Сергія Вахтерова. Ці та інші корисні для суспільства справи обернулися для самого К. присвоєнням йому почесного звання заслуженого працівника культури України, цю відзнаку вручив К. Президент України Л. Кучма в Києві в адміністрації Президента.
      К. зарекомендував себе з найкращого боку, і як видавець. Йому належать ідеї та розробка проектів новостворених газет “Подолія”, “Віра Брацлавщини”, “За Батьківщину”, видавництва відкритого акціонерного товариства “Вінницька обласна друкарня” – “Книга-Вега”, де він зараз працює головним редактором, він має і власну газету “Правий берег”. На суспільній царині значну віддачу обіцяє його діяльність в якості одного із засновників та керівників щойноствореного Подільського регіонального благодійного фонду “Центр “Соціальні ініціативи”.
      Поезії К. популярні особливо в молодіжному середовищі завдяки їх експресивності, здоровому скепсису, особливій мелодійності та ритміці. Пісні на його тексти рівнозначно виконують як барди , так і академічні хори, а на творчі вечори поета неодмінно збирається чимало публіки різного віку та вподобань. К. – хороший наставник молоді як в журналістиці, так і в літературі, де він має десятки вдячних талановитих учнів.
      Уважні дослідники творчості К. : український письменник і критик Леонід Пастушенко, відомий поет і літературознавець Микола Холодний, вчений Інституту літератури Академії наук України Микола Бондар, літературний критик Тарас Салига, професор з Канади Яр Славутич сходяться на одному: його поезія вигідно презентує літературне покоління українських “сімдесятників” минулого століття, є самобутнім острівцем в океані української літератури.